Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

ГЛАВА 30.1. Про клітку та кохання

 

{Любити – означає не дивитися одне на одного, любити – означає дивитися в одному напрямку.

Антуан де Сент-Екзюпері}

 

Кілька десятків просторих, розкішно оздоблених кімнат в повному розпорядженні. Краєвид на єдиний клаптик зелені в окрузі – невеликий садочок на задньому дворі. Величезна ванна кімната, де чергуються золото і блакить. Безліч дзеркал, картин, статуеток. Гардероб, у якому крім пишних спідниць і корсетів чимало місця займають настільки милі серцю штани і сорочки.

Слуги з трепетом ловлять кожне слово і готові навіть по виразу обличчя здогадатися про бажання майбутньої правительки. Особистий кухар пропонує на вибір понад сотню вишуканих страв з незрозумілими назвами і незнайомими інгредієнтами. Біля дверей спальні стоїть караул. Здоровані в червоно-синіх мундирах палацової охорони шанобливо вклоняються на кожному кроці.

Кравець терпляче очікує, поки «принцеса» вибере фасон весільного плаття з півсотні запропонованих, і жодним подихом не виражає ставлення до нічної роботи. П’ять юних фавориток і двоє пажів покійного короля зі сльозами чекають своєї долі: виженуть чи лише переведуть у ранг гвардійських «подруг»? Дідок-лікар чемно цікавиться, «…чи не зволить світла панночка мати скарги на здоров’я».

І жодного кривого погляду, до яких Лін звикла за час подорожі. Однак задоволеною вона себе не відчувала, щасливою – тим паче…

Всупереч припущенням, справ знайшлося достатньо.

Коли принц пішов, дівчина почала шукати обіцяні ним покої. Слуги не сміли й заговорити до ней. Здається, вони вважали, що «принцеса» здатна орієнтуватися в палаці без сторонньої допомоги. А, може, боялись накликати її гнів і вважали за краще не набридати.

Вім окупував одну з вільних кімнат, і незабаром звідти долинуло мелодійне хропіння. Лін хотіла взяти з нього приклад, але наступні три кімнати були зайняті заплаканими дівчатами, четверта – миловидним юнаком з тужливим виразом обличчя, а в п’ятій хтось заспокоював ще одну плаксиву особу, причому настільки голосно, що заглядати туди було страшнувато.

Незабаром вона помітила двох вартових біля оббитих золотим оксамитом дверей і зрозуміла: особисті покої знайдені. Подякувавши за послужливо прочинені двері, Лін приготувалася впасти в ліжко і не вилазити з нього, щонайменше, добу.

Впасти вона встигла, але далі почалася справжня колотнеча, під час якої прийшло розуміння – витримати таке «правління» зможе хіба що тягловий кінь. І до «Не хочу заміж!» приєдналося «Геть корону!».

Спочатку з’явився лікар – усміхнений маленький дідок зовсім не гартонської зовнішності. Його мовні звороти розсмішили б навіть небіжчика, який і за життя не мав почуття гумору. Лін поскаржилася на безсоння, сподіваючись дістати щось дієве і не розплющувати очей до вечора. У відповідь вона почула, що безсоння в молодості лише на краще. І взагалі, соромно обманом вимагати у старої людини снодійне, принц попереджав про таку можливість. А чи немає у принцеси проблем іншого… е-е-ем, характеру? Довелось замислитися з серйозним виглядом, потім рішуче похитати головою. На тому і розпрощалися.

Лін не встигла налаштуватись на відпочинок, коли в двері постукали знову. З кухарем вона розібралася швидко, оголосивши, що їсть все, крім рептилій, амфібій, комах і людей. А краще взагалі обмежитися десертами. І якщо щось не сподобається, принцеса скаже пізніше.

Як тільки білий ковпак зник за дверима, прийшов розряджений пан в супроводі десяти помічників, що притягли малюнки весільних суконь у натуральну величину. Моделі різнилися і фасонами, і кольором – будь-яка веселка позаздрила б. І білого серед них не було. Лін ледь не запитала, чому, проте вчасно згадала гартонський звичай ховати в білому одязі. Вона навмання тицьнула в щось синьо-фіолетове з золотистими вставками, дивуючись, як його шитимуть (і як пошили інший одяг), не знімаючи мірок. Кравець пішов, відважуючи поклони, а дівчина з цікавістю почала чекати, що буде далі.

У коридорі почулися смішки, потім пролунав стук у двері. Вона крикнула, не встаючи з крісла: «Заходьте!», і приготувалася до чергового вибирання.

В кімнату прослизнули шість фігур у кольорових покривалах, стать яких визначити було неможливо, і розтяглися на килимі. Слідом увійшла поважна пані, швидко вклонилась і повідомила, що звуть її Вешура, вона головна над слугами і привела кандидатів на посаду особистої покоївки принцеси. Чи не зволить Її Високість провести співбесіду?

Лін зволила.

Претенденти злагоджено, як механічні ляльки, підвелися.

– Перша! – звеліла пані Вешура, і одна з фігур ступила вперед.

Її накидка впала на підлогу. Під нею виявилася тоненька рудоволоса дівчина без одягу.

– Що за?.. – мимоволі вирвалось у Лін, змусивши економку роздратовано зашипіти на кандидатку.

Та поспішно підняла своє покривало і замоталася в нього, майже сховавши обличчя. По її щоках котилися сльози.

– Ні, я вас питаю! – Лін аж вистрибнула з крісла. – Вони раби?

– Звичайно. Навчені і, будьте спокійні, тавровані. Прошу вибачення, Ваше Високосте, я зовсім забула. – Вешура простягнула їй два широких золотих браслета.

Кайдани Покори. Здавалось, вони обпалювали долоні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍