Ксенія Демиденко - Практична педагогіка, Ксенія Демиденко

— Ні, не виганяють. Я сама не зможу. Мені подобається вчити, працювати з дітьми, але я надто до них прив'язуюсь. Якщо я за два роки так звикла, що їхній відхід був для мене, наче без наркозу шматок від тіла відрізали, то як буде, візьми я клас із п'ятого і доведи до кінця? Я й помру на тому випускному.

— Але ж я залишився, - зауважив Вова.

— Що ж. Дякую, що хоч ти залишився. Складно бути мамою одразу всьому класу. А по-іншому я не зможу. Віддаючи стільки любові, я дуже сама спустошуюсь.

—  І що, у журналі детективчики писатимеш? Одразу попереджаю, я цьому Зоряну шию скручу, якщо він так на тебе плотоядно дивитиметься, - грізно попередив Вовка. Він всього один раз побачив Зоряна, але йому вистачило й десяти хвилин, щоб зрозуміти настрої хлопця.

— Я ж не гарчу щоразу, коли на тебе звертають увагу дівчата, що проходять повз мене, - закинула у відповідь і завалила контраргументом. – У групі, я впевнена, буде відсотків сімдесят, а то й більше дівчат.

— Я бачив тих дівчат, жах. Жодна поруч з тобою не стояла. Страшненькі. А от Зорян – симпатичний типчик, - гнув свою політику Вовка.

— Завершуємо ці суперечки, а то посваримося на пустому місці, - поставила крапку. І наша розмова перейшла в площину «над чим можна було в спектаклі посміятися». Вже коли ми повернулися пізно додому, Вовка мовив:

— А ти б теж могла вчитися зі мною. Три і пять – це прохідний бал, - він знімав черевики й збирався зайняти ванну.

— Туризм - це цікаво, але два студенти в сім'ї - перебір, - категорично заявила і втекла до кімнати, боячись, що Вовка знову затягне і мене у ванну. З того часу, як ми почали жити разом, Вовка мене відверто розбещував. Ось і зараз він обхопив мене своїми великими руками, як ляльку, і тихенько спитав над самим вухом:

— Ліжко чи вечеря? Що перше?

— Ти хочеш, щоб я вибирала між їжею та задоволенням? А якщо виберу їжу?

— Ну-у-у-у. Я розраховував, що ти обереш задоволення, - прошепотів Вовка, і в цей час у нього в пузі пристойно заурчало.

— Ось бачиш, організм вимагає перекусити, - я не могла дозволити Вовці залишатися голодним. Він теж розумів, що цей номер не пройде, тому неохоче відпустив мене й пішов перевдягатися. Якусь мить, поки він стояв роздягнений біля ліжка, я з насолодою милувалася ним. Так, він, безумовно, був найкрасивішим чоловіком у моєму житті. Високий і міцний, з тугими м'язами, плоским животом, він ідеально підійшов би для обкладинки будь-якого чоловічого журналу. Коли Вовка побачив, що я розглядаю його, лукаво підморгнув, потім різко підбіг, схопив мене на руки і забрав у ванну. Він відкрив два крани, перевірив температуру води і, швидко скинувши з мене одяг, просто вштовхнув під душ.

— Що ти твориш? – відбивалася я.

— Не кіпішуй. Заспокойся. Просто разом помиємося. Це так заводить. Розслабся й отримуй задоволення.

Коли Вовка намилював мені спину, чуттєвими рухами торкався моїх рук і грудей, я думала про те, як все ж таки багато втратила б, якби Вовка не увійшов у моє розмірене життя. Це йому я була зобов'язана відкриттям нового світу - світу почуттів чоловіка і жінки, про існування якого тільки побіжно встиг розповісти мені Макс. Боже, яку революцію зробив цей хлопчик у моєму духовному світі! І я починала розуміти, чому. Тепер саме кохання визначало мої стосунки з Вовкою. Кохання сильне, справжнє, джерело насолоди, спокою та задоволення. Я позаздрила сама собі й посміхнулася.

— А що смішного, Соня? Я тут тебе зваблюю, а ти смієшся…

— Я просто подумала, що ти і я. Ми разом. Хто б міг подумати, що це можливо?

– Я думав про це  аж два роки. Це довго та нецікаво, бо ти там щось розповідала вічно біля дошки, а я, як ідіот, вдавав, що слухаю, а сам просто милувався тобою. Капець, як я хотів тебе обійняти, поцілувати і … все інше теж…

Я підняла на нього тепер серйозний погляд. З мокрим коротким волоссям він був не схожий на того Вовку, до якого я звикла. Такий же красивий, такий же милий, але більш мужній та зрілий. Нині в ньому не було й натяку на того підлітка з недавнього минулого. Він був дорослим – таким, як і я. І різниці у роках я вже не бачила.

— Вова, ти завжди говориш про сексуальне бажання, а не про кохання, - з невеличким докором закинула я йому.

— Ти просто мене не чуєш, Соня. Я всі вуха тобі продзижчав, кажучи саме про кохання. Здається, це ти мені колись казала, що коли любиш, то не можеш без цієї людини прожити ні дня. Соня, я без тебе не можу навіть хвилинки, - він загадково посміхнувся крізь потік води та нахилився, щоб поцілувати. Ми так і стояли в душі, цілуючись, поки наші шлунки в унісон не почали бурчати.

— Ти подивися, вони у нас домовилися весь кайф зламати, - бурчав Вовка. - Ти в ліжко, а я щось швидко приготую.

— Ні. Я допоможу, так швидше буде. Як чудово, що ти вмієш готувати. Я закохалася б у тебе ще раз тільки за це.

Наше ідилічне життя з Вовкою тривало майже місяць. Я дякувала Богові за кожен вечір біля телевізора, за кожну ніч в його обіймах і за ранки, коли Вовка будив мене ніжними поцілунками. Але я страшенно боялася, що ідилія не буде вічною. Боязнь втратити Вовку, мабуть, притягувала ту безповоротну мить. І вона настала.

Того ранку Вовка помчав розвозити піцу на ранкову зміну й о дванадцятій мав повернутися. Я не планувала нікуди виходити. Але коли почала робити салат за одним із «дуже простих» рецептів, вичитавши його в брошурі «100 рецептів салатів» (купила в переході за дві гривні), з'ясувала, що потрібен майонез, а він у нас закінчився.

Вовка, звичайно, благав не заходити на кухню і без нього нічого не робити (востаннє моя кулінарія закінчилася тим, що я спалила каструлю), але я ризикнула коханому зробити приємне. Він прийде втомленим із роботи, а на столі обід.

Наш продуктовий виявився закритим на переоблік, тому я сіла на автобус і поїхала до супермаркету. Чесно кажучи, я не любила відвідувати супермаркети, бо в них дуже непомітно витрачаєш більше, ніж планував. А ще це диво мегаполісів (я про супермаркет) має погану особливість: коли туди потрапляєш, купуєш багато зайвого. Виявляється, що тобі потрібно так багато, що зрештою в пакеті не залишається вільного місця. І дуже часто тільки на касі можна згадати, за чим реально йшов у цей магазин. Іноді згадуєш уже вдома.