Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Ж. Клемансо (1841—1929 рр.). Суспільне надбання

Франція. Прем’єр-міністр Жорж Клемансо та маршал Фердинанд Фош мали за головну мету створення такої системи європейського порядку, яка унеможливлювала би нову німецьку агресію проти Франції. Рішення вбачали в тому, щоби створити на сході континенту державне утворення, яке, перебуваючи в сфері впливу союзників, могло б за необхідності утворити другий антинімецький фронт. Виконати таку роль об’єктивно могла би лише федеративна демократична Росія, складовою частиною якої мала би бути Україна.

Але більшовицький переворот, державний розпад Росії, громадянська війна на її теренах спонукали до інших рішень. «Щойно звільнені народи Південної Європи були готові перегризти один одному горлянку в гонитві за кращими шматками спадку померлих імперій, — пояснював прем’єр-міністр Великої Британії Девід Ллойд Джордж. — Поляки та українці напали на Галичину... В прикордонних областях, де проживало змішане населення, гарчання було оглушливим. Конференція не могла продовжувати роботу внаслідок цього буйства».

Д. Ллойд Джордж (1863—1945 рр.), 53-й прем’єр-міністр Великої Британії (1916—1922 рр.). Суспільне надбання 

Член делегації УНР на Паризькій мировій конференції Марголін називав французького прем’єра «головним прихильником створення величезної польської держави за рахунок земель сусідніх народів, батьком французької ідеї про велику Польщу».

За таких обставин Париж обрав курс на політичне об’єднання новоутворених малих держав, передовсім Польщі, Румунії, Чехословаччини. Союз цих країн між собою, з одного боку, всіх їх із Францією — з другого, на думку Клемансо, мав би виключити можливість початку нової світової війни в Європі. «Створення великої Польщі було одним з основних прагнень французької воєнної стратегії», — прямо вказував його британський колега[555].

Ця концептуальна ідея не була таємницею українців.

Не була таємницею для українців і наявність двох протилежних орієнтацій усередині французьких політичних еліт — проросійської та пропольської. Їхні прихильники, на відміну від українців, однак, ніколи не чубилися між собою на рівні публічної політики. Натомість доповнювали, «страхували» одна другу.

Польська концепція, як було добре і давно відомо, нічого іншого, крім як відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р., не передбачала. Саме ця фундаментальна політична ідея мала особливо великі симпатії військових кіл Франції і самого Клемансо. «Останні теоретично готові були, в тайниках своєї душі, — писав у зв’язку з цим Марголін, — визнати на папері незалежність маленької України, фактично підпорядкованої Польщі і такої, яка б ішла у неї на буксирі, в якості гарматного м’яса проти Німеччини. Завершенням такої коаліції Великої Польщі і Маленької України на Сході був план залучення до неї Румунії, а якщо вдасться, то і Чехословаччини... Общипана із заходу на користь Польщі, Румунії і Чехо­словаччини Україна малювалася в уяві авторів цього проекту лише в кордонах до Дніпра, ліва ж частина Придніпров’я була визначена для заспокоєння зазіхань Великоросії...»[556]

Ставка в антибільшовицькій боротьбі на Польщу та «єдинонеділимські» кола мала своїм наслідком зміну всієї концепції зовнішньополітичної діяльності союзників на теренах колишньої Російської імперії. Вони почали реалізовувати план, запропонований Фошем.

Головна ідея полягала в тому, щоб активно використовувати на більшовицькому фронті об’єднані військові сили Польщі, Румунії та УНР. Реалізувати цей план було неможливо без задоволення територіальних претензій Бухареста на Бессарабію та Північну Буковину. План передбачав встановлення негайного миру на польсько-українському фронті (польські збройні сили провадили військові операції на теренах Холмщини, Підляшшя, Полісся і Волині від грудня 1918 р.)[557] і початку офіційного політичного діалогу між керівництвом України та Польщі.

Ф. Фош (1851—1929 рр.) у 1920 р. Худ. Л. Бомбле. Суспільне надбання

Велика Британія. Лондон аж ніяк не був зацікавлений у безмежному посиленні французьких позицій.

На офіційному рівні Ллойд Джордж аргументував британську позицію тим, що реалізація французького задуму призведе до подальшого послаблення антибільшовицьких сил на Півдні Росії, в т. ч. українських республіканських військ, які воювали проти більшовиків[558].

Британський уряд чинив опір намірам Фоша надати негайну допомогу полякам у їхній боротьбі за Львів за рахунок польських частин, розміщених в Одесі та у Франції. «Ніхто не завдавав нам стільки неприємностей, як поляки, — пояснював згодом британський лідер. — Сп’яніла від молодого вина свободи, яке їй дали союзники, Польща знову уявила себе цілковитою господинею Центральної Європи... Право народів самим визначати свою національну приналежність, — підкреслював він, — було негайно відкинуте польськими лідерами»[559].

США. 29 жовтня 1918 р. 14 основних і 4 додаткові пункти доктрини президента США Вудро Вілсона обговорювалися англійським та французьким прем’єрами за участю особистого представника американського президента.

Четвертий пункт цієї доктрини, який безпосередньо стосувався України, звучав так: «Перше питання, чи російська територія є рівнозначна з територією, яка належить до колишньої Російської імперії. Ясно, що це не так, бо ж пункт ХІІІ постановляє про незалежну Польщу; це є постанова, яка виключає відновлення імперії. Те, що признано важним для поляків, мусить бути з певністю признане для фінів, литовців, латишів і, можливо, також для українців. Бо ж від часу, коли ця умова була сформульована <...>, ці поневолені народи піднялися, і не може бути сумніву, що їм мусить бути дана можливість вільного розвитку»[560].

Така позиція, підтримана Ллойдом Джорджем, вимагала визнання існуючих національних урядів та етнічних кордонів між державами de facto. Разом з тим, констатувалася наявність гострої суперечки між Україною і Польщею в Східній Галичині, причому американські представники відкрито заявили, що остання «не повинна належати до Польщі»[561].

Очевидно, що така позиція не могла бути беззастережно підтримана французами. Клемансо погодився з ідеями Вілсона, в т. ч. про створення Ліги Націй як частини нового світового порядку, в обмін на підтримку позиції Франції, зокрема щодо Польщі[562].

США підтримували Велику Британію, висунувши водночас певні рекомендації:

— підтримати самостійну українську державу,

— передати Східну Галичину Україні,

— якщо Україна перебуватиме «в стані хаосу», передати Східну Галичину Польщі, але тільки як автономну частину, якій Ліга Націй гарантуватиме право на вирішення власної долі в майбутньому,

— Крим повинен належати Україні.

США та Велика Британія також виступили проти польської інвазії в Галичині. Аргументи: воювати проти більшовиків можуть і повинні лише громадяни країн, які зазнали більшовицької агресії, а не поляки.

Як пригадували Мартос та Удовиченко, 19 березня уряд ЗУНР/ ЗОУНР та командувач УГА Омелянович-Павленко, а також польський комендант Львова отримали телеграму, підписану прем’єрами Франції, Великої Британії, Італії і президентом США, з пропозицією як українцям, так і полякам припинити між собою бойові дії і обіцянкою «справедливого» розгляду справи Галичини на Мировій конференції[563]. «Нехай нас розсудять залізо та кров», — такою була відповідь українського воєначальника. Чекати суду довго не довелося...

Ставка Антанти на Денікіна та адмірала Олександра Колчака, визнан­ня останнього 26 травня «Верховним правителем», у свою чергу, визначили всю подальшу логіку боротьби на фронтах громадянської війни в Росії та Україні. Зрештою, ці рішення визначили хід історії Європи аж до кінця ХХ сторіччя.

Ілюзії УНР

Що принципово могла протиставити світовій потузі націонал-соціалістична УНР в особі її Директорії. А якщо зовсім точно — в особі Петлюри?

Єдино правильна відповідь: НІЧОГО.

Адже, згідно з рішенням Антанти, до участі в Паризькій мировій конференції було