Мігель де Сервантес - Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

два. Не думайте, що я так собі здуру та знічев'я про ті убори широко дуже розбалакався — в моїй історії вони не малу відіграли ролю.

Сяде, було, ото наш вояка на лаві під тополею на майдані сільському [323] та як почне про свої подвиги оповідати, то ми всі тільки роти пороззявляємо, так пильно слухаєм. Чи є де яка країна на світі, скрізь він побував, чи була де яка битва, всюди воював. Маврів перебив стільки, що і в цілому Тунісі та Марокко такого немає, а герців більше одбув, ніж Гандієць і Луна, Дієго Гарсія де Паредес і тисячі інших вояків (називав їх поіменно), і з усіх поєдинків переможцем виходив, не втративши жодної краплини крові. А то було шрами нам якісь показував, хоч там нічого не було знати,— то казав, рани од куль мушкетних, що в різних боях та баталіях здобувся. Тримав він з усіма запанібрата, тикав на кого хоч, хвалився, що мушкет у руці — то його батько, бойові подвиги — то його шляхетство, а як він уже вояк, то й сам король йому не указ. Ще більше пихи йому додавало, що з нього трохи й музика був: як почне, було, на гітарі бринькати, то декому здавалось, що вона в нього словами промовляє. Не останньою принадою було в його віршування: аби де яка марниця в селі трапилась, зараз він романса втне на півтори милі завдовшки.

Так оцей вояк, що я вам намалював, оцей Вісенте де ла Рока, герой, джиґун, музика й поет упав в око нашій Леандрі, що часто бачила іюго з вікна свого дому, яке на майдан виходило. Засліпила її ота шумихг. на його пишних мундирах, зачарували його романси, що він їх переписував разів по двадцять і роздавав на всі боки, заворожили чутки про славні його подвиги, які сам же він і поширював, і вкінці вона закохалась у нього, не інакше, як з диявольського наусту, закохалась перше, ніж він устиг накинути на неї ласим оком. А що любощі тоді швидше до певного скутку доходять, коли того хоче жінка, Леандра й Вісенте досить легко порозумілися, і перш ніж хтось із численних її залицяльників дізнався про її намір, вона вже здійснила його — покинула оселю любого та коханого батенька свого (матері в неї не було вже) і втекла кудись із солдатом: мабуть, то була найбільша його перемога з усіх тих, якими він величався.

Ся подія здивувала все село, вразила кожного, хто про неї дізнався. Я розгубився, Ансельмо очманів, батько зажурився, родичі обурились, начальство розворушилось, стражники збивалися з ніг. Обшукали всі дороги, обшугали всі ліси, обникали всі закамарки і аж на третій день таки знайшли своєумку Леандру в горах-нетрях, у печері: була вона в самій сорочці, а грошей чималих і клейнодів дорогих, що з дому була взяла, ніде ані сліду. Взяли її, привели до нещасного батька, давай розпитувать, як із нею ся біда склалася, а вона геть у всьому й призналася з доброї волі. Вісенте де ла Рока, сказала, одурив її, обіцяв, що ожениться, і підмовив із дому тікати: завезу я тебе, казав, у найвеселіше місто на світі, аж у той Неаполь. А вона й далася на підмову з недосвіту свого, повірила йому, обікрала батька і втекла із спокусником своїм тої самої ночі, коли її дома кинулись, а той завів її в дикі гори, в ту печеру, де її потім і знайдено. А ще сказала, що Вісенте нібито на честь її не поважився, тільки пограбував і втік кудись, покинувши її в печері. Трудно було повірити, панове, що той зух не рушив її, але вона запевняла так щиро, що невтішний батько втішився нарешті і не дбав уже про вкрадені коштовності: добре, думав, що доньці зоставлено той клейнод, що як раз утратиш, то вже довіку не вернеш.Того самого дня, як Леандру [324] приведено додому, батько одвіз її в город, у панянський монастир, не хотів нам і на віч її показати; сподівався, бачите, що слава, у яку дівчина сама себе ввела, з часом якось розмається. Молодий вік Леан-дри служив якимось виправданням для її вини, принаймні в очах тих, кому байдуже було, добра вона чи погана, але хто знав розум її і розсудливість, ті вважали, що винна тут не молодість чи та недосвідченість, а скорше легковажність та натуральна схильність жінок до необачних і непоміркованих учинків.

Як замкнули Леандру в монастир, Ансельмо на світ Божий не хотів дивитись, ніщо йому не миле було, а мої очі також темрява безпросвітна окрила. Тая розлука тугою нестерпучою лягла нам на серце, ми кляли джигуна-солдата і тяжко ремствували на батька, що дочки не вберіг. Врешті врадили ми удвох з Ансельмом геть із села зійти і в ці врочища податися; тут пасе він вівці свої, цілий ботей, а я мої кози, теж чималу отару, тиняємось отак лугами та байраками, серця свого не впиняючи: то співаємо разом хвалу красуні Леандрі, то злим її споминаємо словом, то зітхаємо, кожен самотою, і самотою ж жалі наші до неба шлемо. А нашу тропу немало пішло молодців, що теж до Леандри женихались, вони тут із своїм горем горами-лісами блукаються. Стільки нас тут назбиралось, що вся околиця в Аркадію пастушу обернулась, де не глянь — вівчарі та загони, де не стань — почуєш імення прекрасної Леандри. Той проклина її та взиває свавільною, зрадливою і безчесною, той нарікає, що вона хибка й доступна, той прощає її і вину дарує, а той знов судить та гудить, той за красу її славить, а сей за вдачу ганить,— разом кажучи, всі її корять, і всі боготворять, і до того шал їхній доходить, що інший закидає їй погорду, хоч зроду й словом до неї не обізвався, а інший знов од ревнощів казиться, хоч вона їх ні в кому не могла збудити, бо, як я вже казав, за її гріх дізнались ми раніше, ніж за її кохання. Нема такого взгір'я, узлісся чи узріччя, де б пастух який-небудь не розмовляв із вітром про свою недолю, ім'я Леандри скрізь і всюди луною лунає.

— Леандра! — рокочуть гори,— Леандра! — дзюркочуть хвилі,—