Мігель де Сервантес - Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

— Якщо, може, й не філософам,— підхопив козопас,— то принаймні таким людям, що їх біда розуму навчила. А щоб ви в цьому переконались і цю істину навіч побачили, я попрохав би у вас, панове добродійство, хвильку уваги; може, воно й негаразд, що я отак сам накидаюсь, та як ви дозволите, я розкажу вам одну справдешню історію: гадаю, що вона вам не здасться нудною і підтвердить те, що говорив сей добродій,— тут він показав на пароха,— і що говорив я.

На те сказав йому Дон Кіхот:

— Може, ця історія має дещо спільного з рицарськими пригодами, і я охоче послухаю тебе, пане брате, як, зрештою, і всі ці добродії: вони люди розумні й кохаються в цікавих оповіданнях, що дивують, тішать і розважають душу,— а я сподіваюсь, що саме таким буде твоє оповідання. Отже, починай, друже, ми всі тебе слухаємо.

— Тільки не я,— озвався Санчо,— я піду он туди над річку, візьму з собою оцього пашкету та й напакуюся на цілих три дні, бо чув я од пана мого Дон Кіхота, що джура в мандрованого лицаря повинен їсти скільки влізе, коли Бог пошле, а то, буває, забереться потім у які нетрища, звідки й за тиждень не виблудиться, то як не має нічого в кендюсі чи в торбі — швидко на мумію висохне.

— Правда твоя, Санчо,— зауважив Дон Кіхот,— іди собі куди знаєш і наїдайся по саму зав'язку, а я вже наситився і хочу тільки повістю сього доброго чоловіка душу обавити.

— Обавимо ж собі душі й ми,— сказав каноник і попрохав козопаса, аби вже починав. Той, тримаючи козу за роги, поплескав її по боках і сказав:

— Ляж тут коло мене, Рябушко, поспіємо ще до своєї отари. Коза ніби зрозуміла його, бо, коли він сів, лягла любісінько коло нього і все в лице йому дивилась: говори, мовляв, і я тебе послухаю. Тоді пастух почав оповідати такими словами:

РОЗДІЛ LI

Що розповів козопас усім тим, що супроводили Дон Кіхота

За три милі од сієї долини лежить село, хоч і невелике, та багате на всю околицю, а в тім селі та жив собі один поважний господар: воно-то багатих усюди поважають, та сього шановано більше за добрість його і статечність, аніж за добро, що мав, і за достатки. Та найбільшим його добром, як він сам казав, була донька його, дівчина такої хорошої вроди, такого великого розуму, такого доброго звичаю, що хто бачив її і знав, усі дивувались, якими щедрими дарами наділили її небо й природа. Іще й малою дівчинкою гарна була, щодалі то все хорошіла, а [322] по шістнадцятій весні всіх дівчат красою заломила. Слава про тую пишну вроду пішла по всіх навколишніх селах — та що се я кажу, навколишніх? — дійшла й до городів далеких, до палат королівських докотилась, долинуло до людей усякого стану, і їхали вони звідусюди хоч поглянути на неї, мов на клейнод який рідкісний, мов на образ чудотворний. Батько беріг її пильно, та й сама вона береглася, бо нема для дівчини кращого сторожа, і замка, й запору, як власна її скромність та оби-чайність.

До хорошої дівчини багатого роду багато й сватачів сваталось, і своїх таки сільських, і чужосторонніх, аж батько розгубився, що не було од них одбою,' і не знав, кому той скарб многоцінний оддати. Серед тих багатьох, що таку любу думку в серці голубили, був і я, мав надію не скажу, щоб цілком певну, а таки добру: батько її знав мене гаразд, як односільця, а хлопець я був молодий, здоровий, чесного роду й чистої крові, на достатки багатий та й на розум не вбогий. Але тут став до неї ще один наш парубок присватуватись, нічим за мене не гірший, і батько став уже роздумувати й вагатися, бо гадав, що дочці і за тим, і за тим добре буде. От і надумав він, що коли ми собі однакові, то хай краще сама доня кохана вибере, котрий їй до мислі, ото буде найліпша рада. А як надумав, так і сказав Леандрі (так, бачите, зовуть ту багату, що мене до бідності довела)-, та воно б і всім батькам так чинити годилось, котрі думають дітей своїх одружити. Не кажу, аби їм на волю давали вибрати з-поміж лихого та поганого, хай буде саме тільки добре, а вони вже з того собі до вподоби вибирають. Не знаю, що сказала батькові Леандра, а він нам обом нічого певного не говорив — дівчина, мовляв, ще літ не дійшла, там видно буде,— одне слово, не дуже нас обнадіював, але' й не відмовляв цілком. Суперника мого звати Ансельмо, а мене Євхеніо,— се щоб ви знали імена дійових осіб цієї трагедії, кінець якої ще непевний, але, очевидно, буде таки сумний.

Поки все те діялось, до нашого села прибув такий собі Вісенте де ла Рока, син одного бідного чоловіка з наших таки селян — з походу повернувся, побував і по тих Італіях, і по всяких світах. Ще як мав він дванадцять років, узяв його до війська капітан якийся, що за компанією своєю випадком через наші краї проходив, і знов же в мундирі військовому, як той павич розцвічений, блищиками кришталевими та ланцюжками сталевими кругом обвішаний. Сьогодні на ньому одне вбрання, завтра вже інше, і мудроване ніби й мальоване, так легеньке ж і дешевеньке. Сільський наш люд із натури своєї хитрий та лукавий, а як нема чого робити, то ще лукавіший стає: до всього придивились, порахували все та й знають уже, скільки в того чванька одежі з усіма причандалами. Виявилося, що уборів було всього три, всі різного кольору, та підв'язки й панчохи, але він так хитро все те перетасовував і перекомбіновував, що якби воно не було полічене, кожен присягнув би, що в нього не менше, як десять костюмів, а трепіток на капелюха десятків зо