Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

ніжністю. Але все це вимагало поважного з’ясування справи з Альбертиною, і то такого, щоб її не травмувати: оскільки я зважився віддати своє серце її приятельці, Альбертина має знати, що я її не кохаю. Треба сказати їй про це негайно, бо Андре може приїхати першого-ліпшого дня. Та коли ми під’їжджали до Парвіля, я відчув, що цього вечора я вже не встигну і що краще оголосити їй про мою остаточну постанову завтра. Отож я повів мову про обід у Вердюренів, на якому ми оце були. Одягаючи пальто, коли потяг покинув Енкарвіль, останню станцію перед Парвілем, Альбертина сказала: «Отож-бо, до завтра, себто до «Вердюренів», — не забудьте, що ви повинні заїхати по мене». Я відповів їй зумисне сухо: «Якщо не пошлю їх під три чорти: жити так, як живуть вони, далебі, ідіотизм. У кожному разі, як ми туди й поїдемо, то щоб моя поїздка до Ла-Распельєр не була марнуванням часу, мені доведеться попрохати пані Вердюрен про щось таке, що мене б дуже зацікавило, стало предметом дослідження, дало втіху, бо моє бальбецьке життя цього року якесь безрадісне». — «Ви не дуже чемні зі мною, але я не маю до вас жалю, бо відчуваю, що ви нервуєтеся. І що ж би дало вам утіху?» — «Хай пані Вердюрен дасть мені змогу послухати п’єсу одного компоністи, вона добре знає його твори. Я знаю один, а кажуть, що він має й інші, і я хотів би спитати, чи їх видано і чим вони різняться від першого опусу». — «А хто цей композитор?»

— «Ясочко, якщо я назву його ймення — Вентейль, то чи багато це тобі скаже?» Ми можемо шастати по всіх наших думках, не здибаючи правди; приходить вона зокола, коли ми цього сподіваємося найменше, щоб ужалити нас отруйним жалом і зранити нас назавше. «Овва! — озвалася Альбертина, підводячись, бо потяг уже спинявся. — Мало того, що це сказало мені більше, ніж ви гадаєте, — я й без допомоги пані Вердюрен зможу дати вам на все вичерпну відповідь. Пам’ятаєте, я розповідала про одну свою подругу, старшу за мене, яка стала мені за матір, за сестру, з якою я провела у Триєсті свої найкращі літа? Я маю за кілька днів зустрітися з нею в Шербурі, звідки ми пустимося разом морем (це виглядає трохи дико, але ви знаєте, як я люблю море). Отож, ця подруга (тільки прошу вас, не уявляйте, що вона з таких!) — бачте, як усе збіглося! — найщиріша приятелька Вентейлевої доньки, тож і з Вентейлевою донькою я так само близька. Я завжди називаю їх: мої старші сестри. Мені приємно показати вам, що ваша дурненька Альбертина може вам прислужитися в музиці, на якій я — як ви цілком слушно заявили, — зовсім не розуміюся». На ці слова (сказані мені тоді, коли ми під’їздили до Парвіля, і були так далеко від Комбре і від Мон-жувена, сказані через стільки літ по Вентейлевій смерті) в моєму серці затрепетав образ, образ бережений там так довго, що навіть якби я й здогадувався про його згубний вплив, ховаючи його на споді серця, то все ж думав би, що з часом цей вплив зійде нанівець. Образ цей жив і далі в мені — як Орест, чию загибель боги відвернули, аби заповіданого дня він вернувся додому і помстився за вбивство Агамемнона — на мою муку, на мою кару, — хто знає, може, за те, що я не врятував бабусі, — і ось постав зненацька з мороку, де нібито його було назавше поховано, і вдарив, мов Месник, щоб позначити для мене початок страшного життя — життя заслуженого мною і нового, а може, й на те, щоб яскравим світлом осяяти ненастанно породжувані фатальні наслідки лихих учинків — не лише для тих, хто їх допустився, а й для тих, хто гадає, ніби він оце споглядав цікаве й забавне видовисько, як це було — леле! — зі мною того далекого вечора в Монжувені, коли, сховавшись за кущем (так само, як тоді, коли я з перехопленим подихом слухав розповідь про Сван-нове кохання), я необачно пробив Пізнанню широку, фатальну й болісну дорогу в самого себе. І водночас ця теперішня моя мука, найтяжча з усіх, яких я зазнавав досі, викликала в мені горде, радісне почуття людини, яка від пережитого струсу одним стрибком злітає на вершину, куди вона нізащо інакше не добралася б. Альбертина — приятелька панни Вентейль та її подруги, професіональної адептки сафізму, — це проти того, що я уявляв собі в хвилини найболісніших сумнівів, було тим самим, чим проти акустичного приладу на виставці 1889 року, здатного в найсміливіших сподіваннях сполучити хіба що два крила будин-ка, є телефонні дроти, що ширяють над вулицями, містами, полями, морями, сполучаючи країни. Я причалив до страшної terra incognita, переді мною відкривалася пора нежданих-негаданих мук. А все ж цей дошкульний потоп суворої дійсносте, ринувши на нас, потоп, хоч би який він незмірний проти наших несміливих і жалюгідних гадок, уже передчувався в них. Запевне те, про що я оце, власне, дізнався, факт дружби Альбертини і мадемуазель Вентейль, було чимось таким, що не вкладалося в моїй голові, але чого я невиразно побоювався, коли так турбувався, дивлячись на Альбертину з Андре. Часто лише кволість творчої уяви перешкоджає нам іти далі хресним шляхом. Проте найстрашніша дійсність — вкупі зі стражданням — радує нас дивовижним відкриттям, бо надає нової і ясної форми тому, що ми пережовували в собі довго, самі про це не знаючи. Потяг зупинився в Пар віл і, з пасажирів залишилися тільки ми, і кондуктор крикнув «Парвіль!», але голос його якось скволів від почуття не-потрібности свого обов’язку, бо він керувався тільки звичкою, що змушувала його виконувати обов’язок, привчаючи до точности, але воднораз прищеплюючи байдужість, а надто сонливість. Альбертина сиділа напроти мене; побачивши, що вона приїхала, вона ступила кілька кроків і відчинила дверцята. Але ці рухи, які вона робила на те, щоб вийти з вагона, краяли мені серце, так наче — хоча; здавалось, Альбертинине тіло не було з’єднане з моїм тілом — цей просторовий проміжок, який правдивий маляр мав би удати, був тільки позірність; якби хтось захотів намалювати нас у щиро реалістичному дусі, він мусив би помістити Альбертину не оподаль мене, а в мені. Ідучи, вона завдала мені такого болю, що я кинувся слідком за нею і