були подібні до нього, але різнились від нього тим, що бігли що єсть духу, а він рухався з розумною повільністю. Тепер ні Ерме-нонвіль, ні Арамбувіль, ні Енкарвіль уже не воскрешали переді мною грізної величі норманського підбою, і міста не раділи тому, що їх цілковито вузили з незбагненного смутку, який огортав їх вогкого вечора. Донсьєр! Довго-довго потому, як я вже вивчив місто і мої мрії розвіялись, у його назві зберігся любий вуличний холодок, освітлені вітрини, виставлена за шибками смаковита дичина. Донсьєр! Нині це була лише станція, де в поїзд сідав Морель; Еґлевіль (Aquilaevilla) — станція, де нас зазвичай виглядала княгиня Щербатова;. Менвіль — станція, де в погідні вечори висідала з потяга Альбертина, якщо вона не здорожилася і їй хотілося ще трохи побути зі мною: звідси додому їй треба було пройти стежкою не набагато далі, ніж від Парвіля (Paterni villa). Я не тільки не спізнавав тривожного ляку самотности, як першого вечора, а вже й не боявся, що він мене охопить, не боявся, що тужитиму по батьківщині, що всиротію на цій землі, урожайній не лише на каштани й тамариск, а й на дружні взаємини, які снувалися по шляху довгою сув’яззю, іноді уриваючи її, як пасмо синіх пагорбів, а іноді ховаючи за прискалком чи подорожньою липою, але завше на кожній зупинці посилаючи до мене привітного дідича, який уривав мій шлях теплим ручканням, розбивав мою тугу і зголошувався в разі чого їхати далі удвох. На наступному двірці на мене чекав ще хтось, отож-бо свисток іграшкового локомотивчика звістував про те, що, розлучившися з одним знайомим, я зараз же зустрінуся з іншим. Між найвідда-ленішими один від одного замками і прокладеної біля них залізниці, якою потяг рухався не швидше, ніж якийсь двоногий поспішайло, відлеглість була така маленька, що тієї миті, коли, стоячи на пероні, нас кликали з почекальні їхні властителі, нам ввижалося, ніби вони нагукують нас, стоячи на порозі своїх домів або з вікна своєї кімнати, ніби департаментська вузькоколійка була звичайною вуличкою провінційного містечка, а відлюдне дворянське гніздо — якимсь міським палациком; і навіть на тих поодиноких станціях, де ніхто не казав мені «Добривечір!», тиша була налита для мене особливою цілющою заспокійливою щер-тю, бо я знав: вона зіткана зі снів моїх приятелів, що вклалися у ранні обляги в поблизьких замках, де мене чекає гостина, як я збуджу їх’і попрошу притулку. Звичка так заповнює наш час, що через кілька місяців по прибутті до міста нам не залишається жодної промитої хвилини, хоча спершу місто давало до наших послуг усі дванадцять годин дня, а якби випадково одна з цих годин і нині виявилася дозвільною, мені б і на гадку не спало вжити її на огляд церкви, задля якої я прибув колись до Бальбека, чи навіть на порівняння Ельстірового пейзажу з раніше побаченим у нього шкіцом, — я просто вирушив би до пана Фере зіграти ще одну партію в шахи. Справді, руїнницький вплив Бальбека, так само, як і його чар, полягав у тім, що він обернувся для мене у край знайомих; його незвичайна розлеглість, латки піль, засіяні понад берегом, перетворювали мої візити до розмаїтих приятелів на мандрівки й водночас зводили ці мандрівки до шерегу світських розваг. Колись, перегортаючи розділ про Ла-Манш у звичайнісінькому «Замковому річнику», я зазнавав не меншого хвилювання, ніж тоді, коли гортав залізничний путівник, а нині назви залізниць стали для мене такі звичні, що я розгортав путівник на сторінці Бальбек-Дувіль через Донсьєр з таким самим незворушним спокоєм, з яким розгорнув би будь-яку адресну книгу. У цій надто «соціальній» долині, усіяній по периметру численними моїми видимими і невидимими приятелями, поезію вечорового пугикання сича чи жаб’ячого кумкання тепер для мене заступало «Як ся маємо?» пана де Крікто чи «Хай!» Брішо. Тамтешнє повітря гасило гризоти, і в ньому, насиченому людською теплотою, дихалося легко й навіть аж занадто безжурно. Принаймні тут я навчився підходити до всього практично. Одруження з Альбертиною здавалося мені шаленством, та й годі. Розділ четвертий
Несподіване повернення до Альбертини. — Плач на світанні.
— Я негайно їду з Альбертиною до Парижа.
Я тільки чекав нагоди для остаточного розриву. І едного вечора, напередодні того дня, коли мама збиралася їхати до Комбре, щоб доглядати смертенну тітку, залишаючи мене в Бальбеку дихати морським повітрям, чого так домагалася колись моя бабуся, я ознаймив мамі, що твердо поклав собі не женитися з Альбертиною і що незабаром перестану з нею бачитися. Я був радий, що міг тими словами втішити неню напередодні її від’їзду. Вона не таїлася, що це для неї справді велика втіха. Мені треба було переговорити і з Альбертиною. Повертаючися вкупі з нею з Ла-Распельєр і почуваючи себе напрочуд щасливим і вільним від неї, я, коли «вірні» вийшли з вагона, хто — в Сен-Марсі-Вбрано-му, хто — в Сен-П’єрі-Тисовому, хто — в Донсьєрі, і ми залишились у вагоні удвох тільки, наважився нарешті взятися до цієї розмови. Сіль була, проте, ось у чім: з-поміж грона бальбецьких дівчат по-справжньому я кохав-лише одну, її тут зараз не було, як і її подруг, але вона мала повернутися, то була Андре (хоча, зрештою, мені було любо з ними всіма, бо в кожній з них я, як і першого дня, відчував часточку їхньої спільної сутности, — вони немовби належали до одної раси. За кілька днів Андре мала знов приїхати до Бальбека і, звичайно ж, вона одразу прийде до мене. Тоді я, щоб зберегти свою волю, щоб не одружуватися з нею, якщо я цього не хочу, щоб мати змогу поїхати до Венеції, а поки що тримати її в чорному тілі, не показувати, як я рвуся до неї, який я їй радий, — коли вона до мене прийде, я поведу розмову так: «Яка шкода, що ми не зустрілися раніше! Я закохався б у вас, а нині мос серце не вільне. Але це байдуже, ми будемо бачитися часто, бо те кохання завдає мені жалю, а ви мене потішите».
Я подумки всміхався, уявляючи собі цю розмову, бо так я міг би переконати Андре, що насправді її не кохаю; а отже, я не сприкрюся їй і радісно й любесенько буду всолоджуватися її
