Хорхе Луїс Борхес - Алеф. Прозові твори

біля Мальдонадо. Над примарною землею трояндовий живопліт мовби не вбирав місячне сяйво, а випромінювався сам. Мабуть, ця рожевість і є найкращим втіленням ніжності.

Я дивився на цю простоту. І подумав уголос: «Точнісінько, як тридцять років тому»… Я уявляв ті часи — зовсім недавні для інших країн, але такі далекі для нашої надто мінливої частини світу. Здається, співав якийсь птах, і я відчув маленьку ніжність, завбільшки з нього самого; однак швидше за все у цій запаморочливій тиші чулося лише одвічне цвіркотання цикад. Безтурботна думка: «Я в тисяча вісімсот якомусь році» — вже не була приблизними словами, а зробилась явою. Я відчув себе мертвим, відчув себе умоглядним спостерігачем світу; відчув невиразний страх, що його живить знання — найбільше одкровення метафізики. Ні, я не думав, що повертаюся до примарних першоджерел Часу; радше я відчув на собі непевний або й неіснуючий сенс незбагненного слова «вічність». І лише згодом я зміг визначити це відчуття.

Тепер я сказав би так: ця безтурботна картина, яка складалася з однорідних явищ — погідної ночі, сяйливого живоплоту, сільських пахощів жимолості, глини під ногами, — була не просто схожа на ту, що її являв цей закапелок багато років тому; вона — поза всякими подобами та збігами — була та ж сама. Варто відчути цю тотожність, і час стає оманою: якщо якусь учорашню мінливу мить неможливо відрізнити й відокремити від сьогоднішньої, тоді його просто не існує.

Певна річ, у житті людини такі моменти трапляються не часто. Найпростіші з них — відчуття фізичного болю й фізичного щастя, наближення сну, звуки музики, піднесення чи апатія — вже позбавлені особового. І ось висновок: наше життя надто вбоге, щоб не бути вічним. А проте навіть у вбогості не можна бути цілком певними, оскільки час легко спростовують відчуття, але не розум, — здається, невіддільний від ідеї послідовності. Відтак нехай це миттєве осяяння залишиться емоційною оповіддю, і в сповідальній нерозв’язаності цього аркуша існуватимуть справжня мить захоплення і ймовірне відчуття вічності, якими щедро обдарувала мене та ніч».

Б

Серед численних учень, знаних в історії філософії, найдавнішим і найпоширенішим, мабуть, є ідеалізм. Ця заувага належить Карлайлу («Новаліс», 1829); до філософів, на яких він посилається, слід додати, не сподіваючись заповнити безкінечний перелік, платоніків, для яких єдиною реальністю є прототипи (Норріс{781}, Юда Абарбанель{782}, Геміст{783}, Плотін), теологів, котрі вважають випадковістю все, що не має відношення до божественного (Мальбранш{784}, Йоган Екхарт{785}), моністів, для яких світ — зайвий додаток до абсолюта (Бредлі, Геґель, Парменід)… Ідеалізм такий же давній, як і метафізичний неспокій: його найвитонченіший прихильник Джордж Берклі досяг успіхів у XVIII столітті: всупереч заявам Шопенгауера («Welt ais Wille und Vorstellung», II, 1), його заслуга полягає не в передбаченні самого вчення, а в доказах, вигаданих для його обґрунтування. Берклі застосовував ці докази проти поняття матерії; Г’юм застосував їх до свідомості; я спробую застосувати їх до часу. Але спершу стисло нагадаю різні етапи цієї полеміки.

Берклі заперечував матерію. Певна річ, йому не йшлося про колір, запах, смак, звук або дотик; він заперечував, що, крім цих відчуттів, з яких складається зовнішній світ, існує біль, якого ніхто не відчуває, кольори, яких ніхто не бачить, форми, до яких ніхто не дотикається. Він гадав, нібито додавати якусь матерію до відчуттів — це однаково, що додавати до світобудови ще якийсь незбагненний і зайвий світ. Він вірив у примарний світ, зітканий нашими чуттями, а матеріальний світ (скажімо, світ Толанда{786}) вважав його химерним двійником. Він зазначав («Principies of Human Knowledge», 3): «Усі погодяться, що ні наші думки, ні пристрасті, ні створені нашою уявою образи не існували б без нашої свідомості. Для мене так само очевидно, що будь-які відчуття або втілені відчуттями образи — хоч би як вони сполучалися між собою (id est, хоч які б предмети вони утворювали) — не можуть існувати інакше, як у свідомості, що їх сприймає… Я стверджую, що цей стіл існує; тобто я його бачу й доторкаюсь до нього. І якщо я стверджую це, вийшовши з кімнати, то хочу сказати цим лише одне: якби я там був, то сприймав би його, або його сприймає хтось інший… Говорити про якесь абсолютне існування неживих предметів незалежно від того, сприймає їх хтось чи ні, по-моєму, безглуздо. Їхнє esse є percipi; їхнє існування поза свідомістю, що їх сприймає, неможливе». У 23-му розділі, передбачаючи заперечення, він додає: «Але ж простіше простого, скаже хтось, уявити дерева в лузі або книги в бібліотеці, поруч з якими немає нікого, хто б їх сприймав. Авжеж, це простіше простого. А проте, запитую я вас, хіба ви не відтворили в свідомості певні образи, які ви називаєте «книгами» та «деревами», виключивши при цьому образ того, хто їх сприймає? І хіба ви самі в цю мить їх не уявляєте? Я не заперечую, що свідомість здатна уявляти образи: я заперечую, що предмети можуть існувати поза свідомістю». Втім, у 6-му розділі він уже заявив: «Є істини такі очевидні, що для того, щоб побачити їх, досить лише розплющити очі. Одна з них надзвичайно важлива: і небесне склепіння, і земні шати — всі предмети, що складають величну будову Всесвіту, — не існують поза свідомістю; єдина форма їхнього існування — це їхнє сприйняття; коли ми не думаємо про них, вони не існують або існують лише у свідомості Вічного Духу». (Бог Берклі — це всюдисущий спостерігач, мета якого — дати світові лад.)

Вчення, яке я тут виклав, тлумачили по-різному. Герберт Спенсер вважає, що спростував його («Principies of Psychology»[510], VIII, 6), доводячи, що, якщо поза свідомістю насправді нічого не існує, тоді вона мусить бути нескінченною в часі та просторі. Перше припущення справедливе за умови, якщо ми гадаємо, що будь-який час хтось так чи так сприймає, і хибне, якщо ми робимо висновок, нібито час неодмінно має охоплювати нескінченність століть. Друге припущення неправомірне, оскільки сам Берклі («Principies of Human Knowledge», 116; «Siris»[511], 266) неодноразово заперечував абсолютний простір. Ще більш незрозумілою видається помилка, якої припускається Шопенгауер («Welt ais Wille und Vorstellung», II, 1), запевняючи, що для ідеалістів світ — продукт діяльності мозку; адже Берклі писав («Dialogues between Hylas and Philonous»[512], II): «Мозок, про який ти говориш, є об’єктом чуття, а відтак існує лише в свідомості. Я хотів би знати, чи