Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

його як єретика, — й ось уже язики полум'я обпалюють фарбу з горобейника на його тілі. Добрий чоловік знає, що наші нещастя — то тільки Боже благословення у перевдязі, тож він доходить висновку, що йому зрештою судилося бути не місіонером, а мучеником. Він зводить очі до Небес і з останнім, сповненим муки подихом, промовляє: «Відпусти їм — бо не знають, що чинять вони!..»

І хоч Ебенезер не був надто релігійною людиною, однак ця оповідка справила на нього таке сильне враження, що він пробурмотів: «Амінь».

— Може, йому було б легше вмирати, хоч і не менш гаряче, якби отець Фітцморіс знав, що поки він там смажиться, трійко білих діточок зріє у лонах його послушниць. Із цих трьох одне померло при пологах, інше пропало, кинуте напризволяще на болоті, а третє, досягши шлюбного віку, понесло від самого старого таяка і стало матір'ю мого оповідача. Що ж до місії єзуїтів, то коли Джордж Калверт повернувся нарешті до Сент-Мері-Сіті після того, як його перемовини з Клейборном виявилися марними, священники, що залишилися, поклялися не доповідати Риму про втечу свого колеги, допоки не взнають щось про його місцеперебування. Отож із цією метою вони й написали у своєму щорічному листі, якого я вам і прочитав, що обидва священники повернулися назад з відрядження. Опісля про нього стали поширюватися такі різноманітні чутки, що вони, раз у раз відкладаючи повідомлення про його відсутність, так ніколи нічого і не написали. Нові священники прибули до Провінції; діло Боже справлялося не так ревно, але безупинно і більш надійно, і з часом ім'я отця Фітцморіса пішло в забуток.

Він хотів було сказати ще щось, але Берлінґейм перебив його, запитавши:

— І якої ж ви думки про нього, отче? Цей чоловік був дурнем чи святим?

Священник звернув свої широко розплющені блакитні очі до запитувача.

— По-справжньому не можна обрати, містере Мітчелл: він був дурнем від Бога, як і багато святих до нього, і я можу сказати тільки те, що його шлях — то не є шлях Товариства. Мертвий місіонер нікого вже не навертає, як і живий мученик.

— Істинно сказано, — вирік Ебенезер. — До лісу веде багато стежок.

— Тоді дозвольте мені поставити більш особисте запитання, — наполягав на своєму Берлінґейм. — Який шлях вам більше до душі?

Отець Сміт, перш ніж відповісти, здавалося, на якусь хвилю задумався над цим питанням. Він вибив з люльки попіл і зашарудів паперами на столі.

— Чому ви питаєте? — нарешті озвався він, хоча з його голосу можна було виснувати, що він і так уже знає причину. — Навряд чи можна якось вивірити, здатна людина стати мучеником чи ні, перш ніж доля штовхне її до цього.

У відповідь на те Берлінґейм лише всміхнувся, але помилитися щодо його намірів було неможливо. Ебенезер, пройнятий жахом, аж почервонів.

— Річ у тім, — вів далі священник, — що я ніяк не можу зважитися на те, щоб віддати «Діярій» у ваші руки. Способи, до яких вдається Куд, безмежно підступні, а ваші повноваження підписані Ніколсоном, а не лордом Балтимором.

— То он воно що! — невеселим сміхом засміявся Берлінґейм. — Ви не довіряєте Ніколсону, який завдячує свою посаду Балтимору?

Священник похитав головою.

— Френсіс Ніколсон ні в кого не буде попихачем, мій друже! Та хіба ж він не завдав удару губернатору Ендросу, який колись був його начальником? Хіба ж він не збирається перенести столицю із Сент-Мері до Енн-Арундела лишень для того, щоб показати свою відданість протестантському королю?

— Заради Бога! — вигукнув Берлінґейм. — Але ж саме Ніколсон і викрав «Діярій» і потайки переправив його Балтимору!

— Як я вже допіру казав про містера Кука, — почав пояснювати отець Сміт, — усім людям властиво бути відданими, але предмет їхнього сторонництва можна знати в кращому разі лише приблизно. Так і отець Фітцморіс виказав відданість і готовність завзято служити Провінції, як це зробили отці Вайт і Елтем, але, опинившись тут, та ж сама завзятість призвела до того, що він, зневаживши свої обов'язки, втік; але до того жодна душа не відала про те, що він прагне іншої мети. Як вам це краще роз'яснити? — він нервово всміхнувся.

— Багато подорожніх їдуть в одному диліжансі до Плімута, — підказав Берлінґейм, — але не для всіх Меріленд є метою подорожі.

— Наш Лауреат не міг би сказати краще! Якби я побачив повноваження, написані рукою лорда Балтимора та завірені його підписом, бо саме цього мені й наказали вимагати, то я б тоді самому Жану Кальвіну віддав «Діярій», тож покінчимо на тому.

Опасуючись тих способів, до яких його друг, погрожуючи, міг би вдатися, Ебенезер був уже ладен благати священника, аби той довірився йому особисто, як поетові-лауреату, котрого призначив Чарлз Калверт, якщо він не може довіряти ані Ніколсону, ані Берлінґейму; але стримався, знову не без прикрощів згадавши, що його патент не є справжнім і не має законної сили, та навіть якби він і був таким, то все одно він не міг його пред'явити.

На обличчі Берлінґейма з'явився новий вираз: перехилившись через стіл до свого гостителя, він витягнув з-за пояса ножа, схожого на чингал з руків’ям, обтягнутим шкірою, і при світлі свічки провів великим пальцем по його лезу.

— Я гадав, що лист губернатора буде достатньо переконливим, — сказав він, — але ось логіка достатньо гостра, аби вплинути навіть на найпалкіших єзуїтів! Давай-но сюди «Діярій», якщо твоя ласка!

І хоча він і очікував якихось погроз, однак цей вчинок справив на Ебенезера таке сильне враження, що йому аж подих перехопило.

Отець Сміт витріщився широко розкритими очима на ножа й облизав губи.

— Я буду не перший, хто загине на службі в Товариства…

Навіть Ебенезеру ці слова здалися радше напускними, аніж зухвалими. Берлінґейм посміхнувся.

— То тільки достеменний боягуз і боїться чистого удару кинджала! Навіть отцю Фітцморісу випала тяжча доля, не кажучи вже про Катерину на колесі чи Лаврентія на решітці: яка мені з того користь, якщо я дам вам приєднатися до їхнього гурту? Від того ближчим, ніж зараз, до «Діярію» я не стану.

— Тож ви маєте на мислі якісь тортури? — пробурмотів отець Сміт. — Нам християнам це також не в новину.

— А найпаче