Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

підтримувати диспетчерський зв’язок і приймати рейси, які вже запізнювалися на години. І їхнє запізнення спричинялося до загального перевантаження злітно-посадкових та руліжних доріжок.

Більшість членів ранньої восьмигодинної зміни в авіадиспетчерській службі вже закінчили свою роботу опівночі та змучено подалися додому. Їхні місця зайняли новоприбулі на зміну. Кілька диспетчерів у зв’язку з нестачею персоналу та хворобами інших залишилися на подовжену зміну, яка закінчиться о другій ночі. До таких належали керівник польотів; старший диспетчер Вейн Тевіс і Кіт Бейкерсфелд.

Після емоційної розмови з братом, яка закінчилася несподівано та невдало півтори години тому, Кіт намагався розслабитися, з головою занурившись у роботу, зосередившись на індикаторі радіолокатора перед собою. Якщо йому вдасться підтримувати цю зосередженість, думав він, то решта часу, який йому взагалі доведеться чимсь заповнити, — мине швидко. Кіт продовжив обслуговувати прибуття зі східного напрямку, працюючи в парі з молодим асистентом, який опрацьовував саму передачу радіолокаційного керування рейсів та сидів ліворуч. Вейн Тевіс досі здійснював керівництво, катаючись у своєму роликовому кріслі по диспетчерському залі, відштовхуючись техаськими черевиками, хоча й не так енергійно, оскільки зміна само­го Тевіса наближалася до кінця.

Певною мірою Кітові допомогла його зосередженість; хоча водночас дивним чином сталося й навпаки. Здавалося, ніби його розум розколовся на два рівні, як квартира-­дуплекс, і він перебував одразу на двох. На одному рівні він керував трафіком прибуття зі сходу — наразі без проблем. На другому його думки були особисті та сповнені самоаналізу. Такий стан довго не триватиме, але, можливо, думав Кіт, його розум став наче лампочка, яка от-от перегорить, тому в останні хвилини світить найяскравіше.

Особистий бік його думок зараз був холоднокровний і спокійніший, ніж раніше; можливо, та розмова з Мелом спричинилася до цього, якщо не щось інше. Усе здавалося зрозумілим та визначеним. Кітова чергова зміна закінчиться; він покине це місце; невдовзі після цього будь-яке очікування та муки завершаться. Він був упевнений, що його власне життя та життя інших уже відірвані одне від одного; він більше не належав Наталі, чи Мелу, чи Браяну, чи Тео… як і вони йому. Він належав уже мертвим — сім’ї Редфернів, які разом загинули в аварії «Біч Бонанзи»; маленькій Велері… її сім’ї. Саме так! Чому він раніше не думав про це так; не усвідомлював, що його власна смерть стане сплатою боргу перед Редфернами? І далі з тією ж холоднокровністю Кіт замислився, чи він, бува, не збожеволів; кажуть, що такими і є люди, які обирають самогубство, але в будь-­якому разі це не має значення. Його вибір стояв між стражданнями та умиротворенням; і ще до світанку умиротворення до нього прийде. Знову, як це час від часу відбувалося протягом останніх кількох годин, його рука потяглася до кишені, пальці торкнулися ключа від кімнати номер 224 в готелі «О’Гейґан Інн».

Водночас на іншому рівні, зі слідами колишньої вправності, він порався над східним напрямком прибуття.

Усвідомлення кризової ситуації з Рейсом Два «Транс Америки» дійшло до Кіта поступово.

Авіадиспетчерська служба Лінкольна отримала повідомлення про те, що Рейс Два має намір повернутися — майже годину тому, за лічені секунди після того, як командир Енсон Гарріс повідомив про своє рішення. Слова дійшли телефоном «гарячої лінії» просто від старшого диспетчера Чиказького центру до керівника польотів, після схожого спові­щення центрів у Клівленді й Торонто. Спочатку в Лінкольні роботи було небагато; лише поставили до відома керівництво аеро­порту щодо вимог рейсу стосовно смуги три-нуль.

Пізніше, коли Чиказький центр перебрав у Клівленда радіолокаційне керування Рейсу Два, почалася конкретніша підготовка.

Вейна Тевіса, старшого диспетчера, попередив керівник польотів, який особисто прийшов до диспетчерської кімнати, щоби повідомити Тевіса стосовно ситуації з Рейсом Два, його очікуваного часу прибуття, а також сумнівів з приводу того, яку смугу — два-п’ять чи три-нуль — потрібно буде використати для посадки.

Тим часом диспетчерський пункт руління сповіщав аварійні служби аеропорту, щоб ті підготувалися й чекали, а невдовзі після цього, щоб вивозили свій транспорт на льотне поле. Диспетчер руління говорив по радіотелефону з Джо Патроні, щоби перевірити, чи Патроні знає про нагальну потребу в смузі три-нуль. Він знав.

Тоді було налаштовано контакт на резервній радіочастоті між авіадиспетчерською службою та кабіною екіпажу літака «Аерео-Мехікан», який блокував смугу. Така організація роботи була спрямована на те, щоб підтримувати миттєву двосторонню комунікацію, якщо доведеться, коли Патроні сидітиме за органами керування літаком.

У диспетчерській, коли Вейн Тевіс почув новини від керівника польотами, першою його реакцією був погляд на Кіта. Якщо чергування не змінити, то саме Кіт прийме радіо­локаційне керування Рейсом Два від Чиказького центру та моніторитиме приліт.

Тевіс тихо запитав керівника польотів:

— Нам відпустити Кіта? Посадити на його місце когось іншого?

Літній чоловік завагався. Він пригадав сьогоднішню аварійну ситуацію, яка стосувалася «КейСі-135» Повітряних сил. Тоді він усунув Кіта з чергування, заручившись якоюсь відмовкою, а тоді ще міркував, чи не надто був поспішив. Коли чоловік перебуває між упевненістю в собі та її втратою, дуже легко опустити шальки терезів на неправильний рівень, навіть не маючи нічого лихого на думці. Керівника польотів також сповнювало незручне почуття, що він грубо втрутився у приватний простір між Кітом та Мелом Бейкерсфелдами, коли вони перед тим говорили в коридорі. Він міг не чіпати їх ще кілька хвилин, але не зробив цього.

Керівник польотів і сам утомився, не тільки через сьогоднішню виснажливу зміну, але й від інших, які їй передували. Він пригадав, як читав недавно, що нові системи повітряного руху, які готували на середину 1970-х років, наполовину зменшать робочі навантаження на диспетчерів, таким чином знижуючи рівень професійної втоми та нервових зривів. Керівник польотів продовжував ставитися до цього скептично. Він сумнівався, чи в авіадиспетчерській службі тиск бодай трохи спаде; якщо він зменшиться в одному аспекті, думав він, то зросте в іншому. Він співчував таким людям, як Кіт — досі виснажений, блідий, напружений, — які виявилися жертвами системи.

Продовжуючи говорити на півтону нижче, Вейн Тевіс повторив:

— То знімати його зі зміни чи ні?