Кейт Мосс - Лабіринт

життя ще більшій кількості людей. Ми вдячні йому за мужність і вправність. — Алаїс зашарілася. — Скажіть мені, де ваш батько?

Дівчина вказала на північно-східний кут двору.

— Ми спостерігали за битвою з критих галерей, Messire.

Гільєм спішився і віддав повід своєму конюхові.

Алаїс підійшла до нього обережно, не впевнена в тому, чи він її прийме:

— Мій пане!

Гільєм узяв її бліду руку і підніс до своїх уст.

— Тьєррі тяжко поранено, — промовив він тихо, — його зараз принесуть.

— Messire, мені так шкода.

— Ми ж з ним як брати, — вів далі Гільєм, — Альзе також. Ми ж майже однолітки — заледве місяць різниці. Ми завжди стояли один за одного, разом працювали, щоб заплатити за кольчугу та мечі. Нас разом посвятили в рицарі підчас Великого посту.

— Я знаю, — відповіла дружина, прихиляючи його голову до себе. — Ходи-но сюди, дай я допоможу тобі, потім подивлюся, що можна зробити для Тьєррі.

Алаїс бачила, що в очах чоловіка блищать сльози. Вона поспішила, знаючи, що він не хотів би, щоб вона бачила, як він плаче.

— Ходімо, Гільєме, — промовила вона, — відведи мене до нього.

* * *

Тьєррі принесли до Великої зали разом з іншими тяжкопораненими. Вмираючі та поранені лежали трьома широкими рядами. Алаїс і ще деякі жінки робили все від них залежне. Із волоссям, заплетеним у косу, Алаїс виглядала як дівчинка-підліток.

Минуло чимало часу, повітря в замкненій кімнаті ставало дедалі неприємнішим, а мухи — все настирливішими. Більшу частину часу Алаїс із іншими жінками невтомно працювала в тиші, знаючи, що невдовзі розпочнеться нова битва. Священики ходили між вмираючими та пораненими, сповідаючи і причащаючи солдатів. Сховавшись під чорними сутанами, двоє катарських священиків утішали своїх вірних.

Рани Тьєррі були серйозними. Його вдарили мечем кілька разів. У хлопця було розбито щиколоток, спис прохромив йому стегно, роздробивши всередині кістку. Алаїс знала, що Тьєррі втратив забагато крові, але заради Гільєма робила все можливе. Вона підігріла відвар із коренів та листя живокосту в гарячому воску, а потім, остудивши, наклала його на рани як компрес.

Залишивши Гільєма посидіти з другом, Алаїс звернулася до тих, хто мав найбільші шанси вижити. Вона розчинила порошок із коріння дудника у гарячій воді і за допомогою кухарчуків, які несли за нею відра з рідиною, вливала ложку ліків у рот тим, хто ще міг ковтати. Якщо вона прожене інфекцію й очистить їхню кров, то поранені зможуть вижити.

Алаїс підходила до Тьєррі, щоб поміняти компрес і пов’язки, щойно випадала вільна хвилина, навіть тоді, коли було уже видно, що надії немає. Він більше не приходив до тями, а його шкіра набула біло-синього відтінку. Алаїс поклала руку на плече Гільєма.

— Мені шкода, — прошепотіла вона. — Він довго не протримається.

Гільєм мовчки кивнув.

Алаїс пішла у найвіддаленіший куток зали. Коли вона проходила, молодий рицар, трохи старший від неї самої, тихо скрикнув. Вона зупинилась і схилилася над ним. Його ще дитяче обличчя скривилося від болю та розпачу, губи потріскались, а очі, що колись були карими, закотилися від страху.

— Тихіше, — прошепотіла вона, — у тебе є хтось?

Хлопець спробував похитати головою. Алаїс погладила його чоло рукою і відгорнула тканину, якою його було прикрито. Та одразу ж кинула її. Плече хлопця було роздроблене. Білі кістки виглядали з розірваної шкіри, неначе уламки корабля під час відпливу. Крім того, на боку була зяюча діра, з якої безперервно витікала кров, утворюючи калюжу навколо пораненого.

Рука хлопця мертвою хваткою тримала руків’я меча. Алаїс спробувала розчепити його негнучкі пальці, але не змогла. Вона відірвала клапоть тканини від своєї пелени і затулила ним рану. З пляшечки, що була в її сумці, Алаїс капнула кілька крапель настоянки валеріани йому на губи, щоб полегшити агонію. Вона не могла більше нічого зробити для нього.

Смерть була жорстокою. Вона приходила неквапно. Поступово хрипи в грудях солдата стали гучнішими, а дихання утруднилося. Потім в його очах потемніло, і він знову закричав від жаху. Алаїс сиділа біля юнака, співаючи йому, витираючи чоло, доки його душа не покинула тіло.

— Господи, прийми його душу, — прошепотіла Алаїс, закриваючи молодому солдатові очі. Потім вона пішла до наступного хворого.

Алаїс працювала цілий день, готуючи мазі та накладаючи компреси, доки її очі не розболілись, а руки не вкрилися кривавими ранами. Наприкінці дня через високі вікна пробилося світло вечірнього сонця. Мертвих уже забрали з Великої зали, а живі почувалися так добре, як то їм дозволяли рани.

Алаїс була виснажена, одначе спогади про попередню ніч, коли вона лежала в обіймах