Олександр Павлович Бердник - Вогнесміх

тисяч і тисяч поколінь. Хто досліджував динаміку гумусу? Хто знає про вітальну силу тих атомів, що входили в тіла прадідів? Як вони діють далі? Чи є в них свідомість, чутливість? Чи не складають життєві нагромадження минулих поколінь якусь потужну психоенергетичну батарею, котра діє на нас, в нашій творчості, в наших задумах? Може, ми своїм життям прилучаємося до наджиття Геї-Землі, де все зберігається, ніщо не пропадає? Бач, які думки навіяла твоя розповідь, Вірусю. Чи задоволена ти, як я зрозумів тебе?

— Знову повторю лише одне, — зітхнула дівчина, — хочу йти отак вічно. І щоб моя рука у вашій руці. І щоб все разом — пошук, знахідки… і втрати…

— Хай буде так, світла дівчино, — помовчавши хвилину, відповів Іван: — Попросимо матір-землю, щоб спільна стежка наша освятилася її волею. Хай буде так, як воліє твоє серце, Вірусю.

Холодним осіннім ранком прийшла з Москви телеграма, в якій компетентні органи повідомляли, що літак індійської авіакомпанії, який летів по маршруту Делі-Морсбі, потерпів катастрофу над Сулавеським морем, і частина пасажирів загинула. Про долю Григорія Васильовича Гука нічого не відомо. Тривають розшуки на довколишніх островах. Індонезійська та філіппінська адміністрації роблять все можливе, щоб врятувати радянського громадянина, якщо він залишився живий. Про результати буде повідомлено окремо.

Мати злягла від такої вісті, старий Гук теж занедужав. Христина з Савою, дізнавшись про нещастя, прийшли провідати батьків і якось втішити.

Ярина лежала в ліжку горілиць, дивилася незмигно в стелю і ворушила зів’ялими вустами, ніби шепотіла нечутну молитву. Василь Іванович ходив з кутка в куток, мов неприкаяний. Сава присів поряд з матір’ю, взяв її руку в свою долоню і розважливо говорив:

— Матінко, не сушіть свого серця. Кажу вам щиро — живий Гриць. То такий розбишака, що й з пекла вибереться. Це ж якби всі пасажири загинули — тоді не було б надії. А то ж більша половина врятована. Гриць прекрасно плаває. Там довкола острови, люди. Їй-право, живий він! От і Христинка казала, що бачила добрий сон про нього.

Стара Ярина змахнула сльозу з повік, глянула на доньку, що сумно сиділа на ослінчику біля узголів’я.

— Що тобі снилося, доню?

— Снилося, що Гриць потрапив у полон. Тільки він не такий, як тепер, а ніби в давні часи — козацькі чи навіть князівські. За непослух кинули Гриця в клітку до тигрів, а він знав якесь слово: шепнув, і Тигри його не роздерли. Здивувалися вороги, проте не зачепили Гриця, тільки й надалі тримали в клітці, кидаючи і йому шмат м’яса, як і хижакам. Він оддавав свій харч тиграм, а сам співав пісню, і та пісня давала йому сили пережити полон. Одного разу вороги влаштували звірині лови, а ловцями мають бути тигри (замість собак). А головним поміж тиграми ніби наш Гриць. Їх випустили у ліс, а ліс густючий та буйний, як у казках. Біжать тигри з братиком у вузькій ділянці, обвішаній червоними прапорцями, як це буває на вовчих ловах. В тій місцині живуть слони, саме на них і влаштовано лови. Я дивлюся на те згори і чую, як Гриць підмовляє тигрів до втечі. Вони дивуються: куди ж тікати, коли довкола все обвішано прапорцями? Братик сміється і показує, як легко подолати ту умовну загороду. Стрибає туди й сюди. Тоді й тигри зважилися, метнулися вбік, і там, за прапорцями, вони стають людьми, молодими хлопцями й дівчатами. Мисливці десь позаду кричать, проте я знаю, що братик з новими товаришами вже для них недосяжний.

Мати ласкаво усміхнулася крізь сльози, ласкаво глянула на доньку:

— Вигадала сон? Еге? Щоб потішити мене?

— Чистісінька правда. Мої сни віщі. Гриць вирятується з біди. Десь він поміж чужими людьми, але зуміє їх приворожити. Ліс — то чужина, та він пройде його. Вір, матусенько…

Ярина повеселіла, але все похитувала головою.

— І чого помчався на край світу? Хіба не можна було зачекати дівчину тут? Що за любов така, що ради неї треба з неба падати?

— Не кажи так, Ярино, — зітхнув Василь Іванович, — у кожного свої моря, їх треба перепливати. Я теж переплив не одну річку, доки зустрів тебе. Хіба забула?

— Не забула, Василечку, — прошепотіла мати, і від тих його слів розійшлися скорботні зморшки на її чолі. — Дай боже, щоб ваші слова були віщі та сказані в добрий час. Дай боже…

Розраявши матір, батько з Савою заходилися обговорювати поточні справи заповідника. В його околицях знову з’явилися браконьєри, і старий єгер радив хлопцеві посилити обходи, особливо тоді, коли впадуть сніги і тварини купчитимуться біля кормушок.

Підвечір прибули Марія, Іван і Борис. Втішилися, побачивши матір трохи повеселілою. Розповідали про свої успіхи, про дивовижне відкриття Юрія. Та стара Ярина слухала все теє краєм вуха, а знай зверталася до Бориса:

— Синочку, так що твій чорнявий, отой кучерявий, що з тобою машинерію ладує, що він пише?

— Я вже казав, матусю. Він затримується, все чекає, що Гриць ось-ось прибуде. Не турбуйся, мій друг запевняє, що Гриць живий, що ми незабаром почуємо вість від нього.

— Ой, матінко пресвята! Дай-то боже!

На сімейній раді було вирішено поки що не повідомляти нічого Юрієві, щоб не травмувати його в польоті.

…А за три тижні, в грудні, коли над лісами заповідника знялася завірюха, Борис прислав телеграму з Києва, в якій повідомив щасливу новину: Гриця врятували індонезійські льотчики, він вже в Папуа, його зустрів доктор Боголо. Мати й батько воскресли, мов народилися на світ. Знову засяяли синіми вогниками очі старої Ярини, а Василь Іванович навіть зробив разом з Савою кілька обходів заповідника, рихтуючи годівельні пункти для тварин.

Незабаром надійшов лист і від Гриця з столиці Папуа Порт-Морсбі. Син писав:

«Мої дорогі, мої любі матусю й татку, сестрички Христино й Марійко, братики Іванко, Борисе і Юрку! Вітаю вас з далекого