Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

class="p1">— Ну, просто я подумав, що з цього варто почати…

— Хапайте їх, — сказав Берлсон. — Хапайте і стріляйте в першого, хто спробує втекти.

Якусь дивну мить ніхто не поворухнувся — і Ларрі подумав: «Вони цього не зроблять, вони бояться нас так само, як і ми їх, навіть більше, хоча й мають зброю».

Він подивився на Берлсона і сказав:

— Чи ти, гандоне, жартувати надумав? Ми хочемо йти. Ми заради цього прийшли!

Потім вони всі заворушилися, неначе Ларрі сам віддав їм наказ. Його і Ральфа запхнули на заднє сидіння однієї машини, а Ґлена — в другу. Вони опинилися за залізними ґратами. Ручок на дверях усередині не було.

«Нас заарештували», — несподівано весело подумав Ларрі.

На переднє сидіння напхалося четверо людей. Машина дала задній хід і рушила на захід. Ральф зітхнув.

— Страшно? — тихо спитав Ларрі.

— Чортибатьказна, чи страшно. Але так же ж класно посидіти, слів нема!

Один із людей на передньому сидінні сказав:

— Язикатий у вас дід. Він головний?

— Ні, я.

— Як тебе звати?

— Ларрі Андервуд. А це Ральф Брентнер. Третій — Ґлен Бейтман.

Він подивився в заднє вікно. Друга машина їхала за ними.

— А з четвертим що?

— Ногу зламав. Ми мусили його залишити.

— Ага, не пощастило, значить. А я Баррі Дорґан. Служба безпеки Веґаса.

Ларрі відчув, як абсурдна відповідь «Приємно познайомитися» підступає до губ, натомість злегка всміхнувся.

— А далеко до Веґаса?

— Ну, з вітерцем не понесемося, бо затори. Ми від міста їх розчищаємо, але все так повільно йде. Годин за п’ять доїдемо.

— Оце непогано, — сказав Ральф, хитаючи головою. — Три тижні пішки йшли, а тут тільки п’ять годин машиною.

Дорґан вигнувся, доки зміг їх побачити.

— Не розумію, чого ви йдете пішки. Та й взагалі не розумію, навіщо ви прийшли. Ви ж, певне, знали, що так скінчиться.

— Нас послано, — сказав Ларрі. — Мабуть, убити Флеґґа.

— Небагато у вас на це шансів, хлопче. Тебе з дружочками везуть просто до окружної в’язниці Лас-Веґаса. Без виходу, без викупу. Він у вас особливо зацікавлений. Він знав, що ви прийдете, — Баррі трохи помовчав. — Вам хіба що треба сподіватися, що він вас швидко порішить. Але я так не думаю. У нього останнім часом настрій кепський.

— А чому? — спитав Ларрі.

Але Дорґан, здається, відчув, що сказав досить — а може, й забагато. Він відвернувся й нічого не сказав, а Ларрі з Ральфом дивилися, як повз них мчить пустеля. За три тижні вони відвикли від швидкості.

——

Власне, до Веґаса вони їхали шість годин. Він лежав посеред пустелі, немов якийсь фантастичний самоцвіт. На вулицях було багато людей; робочий день скінчився, і всі насолоджувалися прохолодним раннім вечором на газонах, на лавочках, на автобусних зупинках, сиділи на сходах вінчальних каплиць і ломбардів, які не працювали. Вони витріщалися на патрульні машини, проводжали їх поглядом, а тоді поверталися до своїх розмов.

Ларрі задумливо дивився навколо. Електрика працювала, вулиці були розчищені, сміття після дій хуліганів і мародерів було прибране.

— Ґлен мав рацію, — сказав він. — Поїзди в нього ходять за розкладом. Але мені цікаво, чи взагалі можливо запустити залізницю. У вас, люди, в усіх такий вигляд, наче маєте звернутися до невропатолога, Дорґане.

Дорґан промовчав.

Під’їхали до окружної в’язниці, заїхали ззаду. У цементному дворику стояли дві поліцейські машини. Коли Ларрі вийшов з машини, кривлячись від того, що затерпли м’язи, він побачив у Дорґана в руках дві пари наручників.

— Та ну, — сказав він. — Що, серйозно?

— Вибач. Він наказав.

Ральф промовив:

— На мене зроду наручників не вдягали. Пару разів мене п’яного ловили й до витверезника возили, до весілля, а потім ніколи такого не було.

Ральф говорив повільно, його оклахомський акцент відчувався сильніше, і Ларрі зрозумів: чоловік не на жарт розлютився.

— У мене наказ, — сказав Дорґан. — Не погіршуйте своє й так важке становище.

— «Наказ-наказ», — буркнув Ральф. — Знаю я, хто вам накази віддає. Він убив мого друга Ніка. Якої лихої години ти з цим чортом собачим носишся? Як сам по собі — так ти нормальний чоловік.

Він подивився на Дорґана — і в його очах стояло таке гнівне питання, що Дорґан похитав головою й відвів очі.

— У мене така робота, — сказав він. — Я її роблю. І все тут. Прошу руки вперед, а то я когось попрошу потримати вас.

Ларрі виставив руки вперед, Дорґан одягнув йому наручники.

— Ким ви працювали? — спитав Ларрі. — Раніше?

— Поліція Санта-Моніки. Другий слідчий.

— І ви — з ним. Це… ну, перепрошую, але це справді дивно.

До них штовхнули Ґлена Бейтмана.

— Чого ви його штовхаєте? — сердито спитав Дорґан.

— Тобі б він усю дорогу триндів, так ти теж його поштовхав би! — сказав один з них.

— Мене не цікавить, хто кому триндить, а руки свої прошу тримати при собі! — Дорґан подивився на Ларрі. — А що тут такого, що я з ним? Я в копах служив десять років до Капітана Трипса. Я бачив, що буває, коли за головних такі, як ви.

— Молодий чоловіче, — спокійно сказав йому Ґлен, — ваш досвід із кількома окремими наркоманами й людьми з важким дитинством — не виправдання того, що треба служити чудовиську.

— Відведіть їх геть, — незворушно промовив Дорґан. — Різні камери, різні крила.

— Не думаю молодий чоловіче, що ви з таким вибором зможете жити, — зауважив Ґлен. — Якось малувато у вас нациста.

Цього разу вже Дорґан штовхнув Ґлена.

——

Ларрі відділили від решти двох і повели порожнім коридором із написами «НЕ ПЛЮВАТИ», «ДО ДУШОВИХ І ДЕЗІНСЕКЦІЇ», а також «ВИ ТУТ НЕ ГІСТЬ».

— Душ би мені не завадив, — зауважив Ларрі.

— Може, — сказав Дорґан. — Подивимося.

— На що подивитеся?

— Наскільки ви будете налаштовані на співпрацю.

Дорґан відкрив камеру в кінці коридору і провів туди Ларрі.

— А ці браслети? — спитав Ларрі, простягнувши руки.

— Звичайно, — Дорґан відімкнув наручники і забрав їх. — Так краще?

— Значно краще.

— У душ і далі хочеться?

— Ще й як, — але ще дужче Ларрі не хотів залишатися сам і чути луну від кроків, які віддаляються. Якщо він лишиться сам, до нього почне повертатися страх.

Дорґан витяг маленький блокнот.

— Скільки вас? У Зоні?

— Шість тисяч, — сказав Ларрі. — Ми щочетверга граємо в бінго, і головний приз — двадцятифунтовий індик!

— Усе-таки в душ хочеш чи ні?

— Хочу, — але Ларрі вже не сподівався на це.

— Скільки вас?

— Двадцять п’ять тисяч, але чотири тисячі ще не мають дванадцяти років і можуть безкоштовно дивитися фільми в автокінотеатрі. З економічної точки зору — облом…

Дорґан різко захлопнув блокнот і