Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

— Та не можу я, послухайте, — сказав Ларрі. — Уявіть себе на моєму місці.

Дорґан похитав головою.

— Не можу, бо я не божевільний. Чого ви тут? Чим, по-вашому, це вам допоможе? Він вас завтра-післязавтра вб’є на хрін. А якщо він захоче, щоб ви заговорили, то заговорите. Якщо він захоче, щоб ви танцювали чечітку й одночасно дрочили, то ви це теж будете робити. Напевне, ви ненормальні.

— Нам сказала це зробити стара жінка. Матінка Ебіґейл. Може, і вам вона снилася.

Дорґан похитав головою — і раптом відвів очі.

— Не знаю, про кого ти говориш.

— Хай буде так.

— Точно не хочеш зі мною поговорити? Душ заробити?

Ларрі засміявся.

— Мене так дешево не купиш. Хочете — шпигуна присилайте. Якщо, звичайно, знайдете такого, який не стане схожим на тхора одразу, коли мова зайде про матінку Ебіґейл.

— Ну як хочеш, — сказав Дорґан. Він пішов коридором під заґратованими лампочками. У далекому його кінці поліцейський пройшов ґратчасту браму — і вона гулко зачинилася за ним.

Ларрі роззирнувся. Як і Ральф, у тюрмі він був разів зо два: один раз за перебування п’яним у громадському місці, другий — за зберігання унції[201] марихуани. Бурхлива молодість.

— Не готель «Рітц», — пробурмотів він.

Матрас на нарах був помітно пліснявий, і Ларрі похмуро замислився, чи не помер на ньому хтось у цьому червні чи на початку липня. Унітаз працював, але за першим змиванням вода в ньому була іржава, отже, ним давно не користувалися. Хтось лишив у камері вестерн у м’якій палітурці. Ларрі взяв книжку, потім знову поклав назад. Сів на нари і став слухати тишу. Він завжди терпіти не міг залишатися сам, але в якомусь розумінні він завжди й був самотнім… доки не прийшов до Вільної зони. І тепер самота не була йому така страшна, як очікував. Погано, звичайно, але пережити можна.

«Він вас завтра-післязавтра вб’є на хрін».

Тільки от Ларрі в це не вірив. Так просто не мало бути.

— Не буду боятися злого, — сказав він у мертвій тиші в’язничного крила, і йому сподобалося, як це прозвучало. Він повторив ці слова.

Ларрі ліг, і йому спало на думку, що він подолав майже всю дорогу до Західного берега. Тільки от поїздка виявилася довшою і химернішою, ніж можна було б уявити. І шлях ще не завершений.

— Не буду боятися злого, — повторив Ларрі. І зі спокійним лицем забувся сном без сновидінь.

——

О десятій годині наступного дня, через двадцять чотири години після того, як вони побачили вдалині перекритий шлях, до Ґлена Бейтмана прийшли Рендалл Флеґґ і Ллойд Генрейд.

Той сидів по-турецьки на підлозі камери. Під нарами Ґлен знайшов вуглинку, і щойно закінчив свій напис на стіні, серед прорізаних у ній зображень чоловічих і жіночих статевих органів, імен, номерів телефонів і непристойних віршиків. Напис був такий: «Я — не гончар, не гончарний круг, а глина в руках гончаря — і цінність форми, наданої мені, хіба ж не рівною мірою залежить і від цінності самої глини, і від круга й умілості Майстра?» Ґлен милувався цим прислів’ям — чи то афоризм? — і раптом температура в порожньому крилі в’язниці неначе впала на десять градусів. Двері в кінці коридору з гуркотом відчинились. У Ґлена раптом пересохло в роті, і вуглина в пальцях розкришилася.

Почувся стукіт підборів, він наближався.

Інші кроки, дрібні й незначні, створювали контрапункт, наздоганяли перші.

«Таки він. Буде видно його лице».

Раптово його артрит посилився. По правді, став нестерпним. Здалося, що наче всі його кістки стали порожнистими й заповнилися битим склом. Але все ж Ґлен озирнувся з цікавістю, на його обличчі розгорнулась очікувальна посмішка, коли чоботи зупинилися перед його камерою.

— Ну ось і ти, — промовив Ґлен. — І ти й не наполовину такий бабай, як я собі уявляв.

По другий бік ґрат стояли двоє. Флеґґ — праворуч від Ґлена. Він був вбраний у джинси і білу шовкову сорочку, яка тепло поблискувала в тьмяному світлі. Він шкірився до Ґлена. За його спиною стояв нижчий чоловік, який зовсім не всміхався. Він мав випнуте підборіддя й очі, що здавалися завеликими для його обличчя. До його шкіри пустельний клімат був немилосердний; вона обгоряла, облазила, потім знов обгоряла. На шиї він мав чорний камінь із червоною цяткою. Вигляд у нього був жирний, смолистий.

— Буду радий познайомити вас із моїм помічником, — зі смішком промовив Флеґґ. — Ллойде Генрейде, це Ґлен Бейтман, соціолог, член Комітету Вільної зони і єдиний нині живий член мозкового центру Вільної зони після смерті Ніка Андроса.

— Дуж’приємно, — процідив Ллойд.

— Як ваш артрит, Ґлене? — поцікавився Флеґґ. Тон у цих словах звучав співчутливий, але в очах поблискувала радість і таємне розуміння, що відбувається насправді.

Ґлен швидко стискав і розтискав кулаки, усміхаючись у відповідь Флеґґові. Ніхто ніколи не дізнається, яких зусиль йому коштувало тримати таку доброзичливу усмішку.

«Цінність самої глини!»

— Добре, — сказав він. — Від сну в приміщенні значно краще, дякую.

Усмішка Флеґґа дещо поблякла. Ґлен на мить уловив у його очах здивування і гнів. Чи страх?

— Я вирішив вас відпустити, — жваво промовив Флеґґ. Знову на його лиці усмішка розгорнулась — осяйна, лисяча. Ллойд тихо ахнув, а Флеґґ розвернувся до нього. — Чи не так, Ллойде?

— Е… правда, — пробелькотів Ллойд. — Таки так.

— Ну то й добре, — невимушено відказав Ґлен. Він відчув, як артрит глибше й глибше врізався в суглоби, сковуючи їх, як лід, розпираючи жаром, як вогонь.

— Вам дадуть невеликий мотоциклик, і ви зможете спокійно поїхати назад.

— Звичайно, без своїх друзів я повернутися не можу.

— Звичайно, не можете. Вам просто треба попросити. Стати на коліна й попросити мене.

Ґлен від душі розреготався. Закинув голову і сміявся. І поки він реготав, біль у суглобах почав відступати. Ґлен відчув себе краще, до нього повернулася сила й витримка.

— Ну ви й фрукт, — сказав він. — Я вам скажу, що робити. Може, ви б знайшли гарненьку купу піску, взяли б молоток і забили б той пісочок собі в дупу?

Лице Флеґґа потемніло. Усмішка зникла. Його очі, раніше такі темні, як гагат на шиї Ллойда, тепер загорілися жовтим світлом. Він потягнувся рукою до замка на дверях і обхопив його пальцями. Почулося електричне гудіння. Між його пальців проскочив вогонь, і запахло жаром. Замок упав на підлогу; він почорнів і димився. Ллойд Генрейд скрикнув. Темний чоловік схопився за ґрати і з гуркотом розчахнув двері.

— Припини сміятися!

Ґлен реготав ще дужче.

— Ану припини сміятися