Джо Аберкромбі - Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі

Баяз раптом зупинився, обернувся й підвів голову. Поглянув угору, просто на вікно.

Джезаль сховався серед штор, писнувши від жаху, і затремтів усім тілом. У нього в нутрощах досі сиділа холодна, як крига, примара того нестерпного болю. Перший з-поміж магів постояв на місці ще якусь мить із ледь помітною тінню усмішки на обличчі. А тоді елегантно відвернувся, пройшов між Лицарями Тіла, що вклонились йому обабіч воріт, і зник.

Джезаль стояв на колінах і тримався за фіранки, як дитина за матір. Згадував, яким щасливим був колись і як слабко це усвідомлював. Грав у карти в оточенні друзів, розраховував на яскраве майбутнє. Він важко вдихнув; напруження від бажання заплакати стиснуло йому горло, а тоді розійшлося довкола очей. Він іще ніколи в житті не почувався таким самотнім. Син королів? Та в нього немає нікого й нічого. Він захлинався і шморгав носом. Перед очима все розпливлося. Він трусився від безнадійних ридань, його пошрамовані вуста тремтіли, а сльози крапали вниз і падали на кахлі.

Джезаль ридав від болю та страху, від сорому і гніву, від розчарування й безпорадності. Однак Баяз мав рацію. Він боягуз. Тож понад усе він ридав від полегшення.

Люди добрі, люди злі

У холодних мокрих садах тривав сірий ранок, а Шукач просто стояв на місці й думав про те, що раніше було краще. Стояв на місці посеред отого кола бурих могил і дивився на скопану землю над Хардінгом Мовчуном. Просто дивно, що людина, яка говорила так мало, може лишити по собі таку порожнечу.

Останні кілька років Шукач провів у мандрах — довгих і дивних. З нізвідки в нікуди, ще й утратив безліч друзів дорогою. Він згадав усіх тих, хто возз’єднався з землею. Хардінг Мовчун. Тул Дуру Грозова Хмара. Руд Тридуба. Форлі Найслабший. А за що? Кому від цього стало краще? Стільки всього змарновано. Від цього могло знудити до глибини душі. Навіть людину, знамениту спокійною вдачею. Всі вони пішли з життя, і тепер Шукач почувався самотнім. Без них світ змалів.

Він почув кроки на мокрій траві. То Лоґен ішов до нього крізь мряку. Довкола його обличчя курилося видихнуте повітря. Шукач згадав, як радів тієї ночі, коли Лоґен, іще живий, увійшов у коло світла від багаття. Тоді це здавалося новим початком. Гарною миттю, що обіцяла ще ліпші часи. Вийшло ж не зовсім так. Дивина, та тепер Шукач уже не почувався таким щасливим, коли бачив Лоґена Дев’ятипалого.

— Король північан, — пробурмотів він. — Кривава Дев’ятка. Як минув день?

— Мокро — от як. Рік наближається до кінця.

— Ага. Скоро зима. — Шукач пошкрябав жорстку шкіру в себе на долоні. — Вони надходять дедалі швидше.

— Тоді, мабуть, мені вже час вертати на Північ? Кальдер і Скейл досі на волі, баламутять, і мертві його знають, яку кашу там заварив Доу.

— Так, можна й так сказати. Нам пора вшиватися.

— Залишся тут.

Шукач підвів погляд.

— Га?

— Треба, щоб хтось поговорив із південцями, домовився. Я ніколи не знав нікого, хто говорив би краще за тебе. Ну, хіба що, може, Бетода, але… тепер він не варіант, авжеж?

— Про що домовлятися?

— Може, нам знадобиться їхня допомога. На Півночі буде повно людей, яким не надто сподобається, як усе склалося. Народ не хоче собі короля — чи принаймні не хоче такого короля, як я. Підтримка Союзу стане нам у пригоді. А ще незайве було б, якби ти повернувся з якоюсь зброєю.

Шукач скривився.

— Зброєю, так?

— Краще мати зброю й не потребувати її, ніж потребувати її й…

— Решту я знаю. А як же «ще один бій — і на тому все»? А як же вирощування чого-небудь?

— Поки що, мабуть, вирощувати все доведеться без нас. Послухай, Шукачу, я ніколи не наривався на бійки, ти сам знаєш, але треба дивитися…

— Навіть. Не. Продовжуй.

— Шукачу, я зараз намагаюся стати кращим.

— Що, справді? Щось не бачив, щоб ти дуже старався. Це ти вбив Тула?

Лоґенові очі примружилися.

— Доу щось патякав, так?

— Байдуже, хто там про що патякав. Убив ти Грозову Хмару чи ні? Це ж нескладне запитання. Або «так», або «ні», та й усе.

Лоґен пирхнув так, ніби зібрався розсміятися чи заплакати, але не розсміявся й не заплакав.

— Я не знаю, що зробив.

— Не знаєш? Яка користь від «не знаю»? Те саме ти казатимеш, коли проштрикнеш мені спину, поки я намагатимусь урятувати твоє нікчемне життя?

Лоґен скривився, опустивши погляд на мокру траву.

— Може, й так. Не знаю. — Він знову поглянув Шукачеві в очі й пильно в них вдивився. — Але така вже ціна, хіба ні? Ти знаєш, що я таке. Міг би обрати собі іншого поводиря.

Шукач провів його поглядом, не знаючи, що сказати, й не знаючи навіть, що думати. Він просто стояв на місці, посеред могил, і мокнув. Відчув, як до нього хтось підійшов. Червона Шапка. Той глипав у дощ, дивився вслід чорній постаті Лоґена, яка все тьмянішала і тьмянішала. Похитав головою, міцно стуливши вуста.

— Ніколи не вірив в історії, які про нього розповідали. Про Криваву Дев’ятку. Я гадав, що це все порожні балачки. Але тепер я їм вірю. Чув, він убив Краммокового сина під час того бою в горах. Розітнув його — недбало, наче жука розчавив, безпричинно. Ця людина нічим не переймається. Гадаю, гіршої людини не знайти на всій Півночі. Навіть Бетод не дотягує. Це справжнісінький лихий покидьок.

— Справді? — Шукач зрозумів, що впритул наблизився до обличчя Червоної Шапки і кричить. — То до сраки тебе, падлюко! Хто, блядь, дав тобі право судити?!

— Я просто кажу, та й усе. — Червона Шапка витріщився на нього. — Ну, тобто… Я гадав, ми думаємо про те саме.

— А от і ні! Щоб про щось думати, треба мати мозок, більший за горошину, а в тебе, придурку, такого нема! Ти не відрізнив би добру людину від злої, навіть якби вона на тебе посцяла!

Червона Шапка кліпнув.

— Правду кажеш. Бачу, що помилявся.

Він відступив на крок назад, а тоді пішов геть крізь мжичку, хитаючи головою.

Шукач провів його поглядом, зціпивши зуби й думаючи про те, що йому хотілося б когось ударити, тільки кого — невідомо. Там не було нікого, крім нього, принаймні тепер. Крім нього й мертвих. А втім, може, так воно й буває тоді, коли бої припиняються, з людиною, яка не знає нічого, крім боїв. Тоді людина б’ється із самою собою.

Він протяжно вдихнув холодного, вологого повітря й насуп­лено поглянув на землю над могилою Мовчуна. Замислився, чи відрізняє тепер добру людину від злої. Замислився, яка між ними різниця.

У холодних мокрих садах тривав сірий ранок, а Шукач просто стояв на місці й думав про те, що раніше було краще.

Не те, чого хотілося

Прокинувшись, Ґлокта побачив, що з-поміж штор на його зіжмакану постільну білизну падає промінь м’якого сонячного світла, в якому танцює безліч порошинок. Він спробував перевернутись і скривився: шия клацнула. «Ах, перший спазм за день».