Річард Бах - Фантастика Всесвіту. Випуск 1

Але тільки скотився схилом просто в руки ворогів.

Звістка про те, що захоплено першого полоненого, подіяла на солдатів, наче сигнал сурми на відбій: усі мерщій кинулися з лісу.

Гадаю, їхній ротний був розумним командиром. Він досить швидко зрозумів хибність обраної на початку тактики.

Допитавши полоненого, ротний прийняв рішення від завтра змінити порядок бойових дій, щоб бодай частково зберегти своє добре ім’я.

Втім, нічого істотного від бранця не дізналися.

Мало того, що він упав зі скелі, розлючені загибеллю друзів солдати ще й стусали його прикладами, навіть штрикали багнетами, тож приставлений до штабу, він і так уже ледве дихав. На допиті, що його особисто проводив ротний, полонений не сказав нічого певного і невдовзі помер.

За мирного часу він торгував саке й соєвим соусом і був відомий у селищі під прізвиськом «Той, що тягає собаку». В ошатному мисливському капелюшку і спортивних штанях розвозив він свій товар аж до кінця «висілка» на велосипеді з міцним кошиком на передньому колесі, а за ним завжди волікся на мотузку рудий песик.

Цей чоловік і постраждав тепер через свою невлучну стрільбу по вояках.

Увечері того дня, коли «Той, що тягає собаку», потрапив у полон і помер, сталася незвичайна подія.

Мешканці лісового табору, що рятувалися втечею від прочісування лісу, в самому розпалі роботи по переносу наметів на нове місце помітили, що пес, який бігав поруч із дружиною та дітьми «Того, що тягає собаку», якось дивно скавучить.

Коли жінка, навантажена важким наметом та кухонним начинням, підвела голову, то побачила в непевному вечірньому світлі, яке пробивалося поміж листям в червонясто-чорну тінь, самотню невиразну постать.

Ніби «Той, що тягає собаку», як завжди, стояв у мисливському капелюшку й спортивних штанях.

— Оце дивина! Що це там робить наш татусь? До нас не підходить і, здається, навіть не дивиться в наш бік. Може, мені ввижається? — чи то до дітей та пса, чи то сама до себе збентежено мимрила жінка.

Поки вона збиралася з духом, аби роздивитися краще, невиразна людська постать зникла.

Коли надвечір табір було облагоджено, жінка завітала з розмовою до панотця-настоятеля.

Розвідники тим часом уже встигли повідомити: «Той, що тягає собаку» взятий у полон, може, вже й помер. Звістка ця дійшла й до його родини.

Настоятель висловив припущення, що дух чоловіка з’явився сповістити про його смерть, аби дружина, діти, ба навіть собака марно не чекали. А якщо з’явиться знову, то треба поводитися, наче нічого й не сталося; тоді дух зрозуміє, що звістку про смерть почуто, і вгомониться. Якщо ж надто схвильовано сприймати його, то хтозна, чи не завадить це духові спокійно вирушити до потойбічного світу.

Та й без цього може настати безлад, бо живі люди ходять лісом, де споконвіку впокоюються між дерев душі померлих…

Вбита горем жінка відверто відказала:

— Та ми й самі здогадалися, коли побачили татусеву постать, що краще цього не показувати! Ми ж бо його добре знали: як показати, що його бачимо, хтозна, чи не потяг би він і нас за собою та ще й із собакою! А якщо вдати, що його не помітили, татусева душа, хай навіть через нехіть, не вчинить нам нічого злого. Отак ми показали, що потроху звикаємося з його смертю!

Наступного дня вдова «Того, що тягає собаку» перенесла свій намет подалі від сусідських наметів.

— Нехай уже дух з’являється мені, дітям, собаці, але нікого більше не турбує, — пояснювала вона.

А якщо і справді з’явиться, то тоді вона скаже дітям і собаці:

— Що ж там сталося із нашим татусем? Видно, його вже немає. Якщо він і справді помер, то хай упокоїться його душа! Років за кілька і ми будемо там, де він!

Тим часом на «свердлувальному» верстаті збройного заводу вдові «Того, що тягає собаку» вирізьбили поминальну табличку, вона поставила її в належному місці в затінку й молилася, як годиться.

Дух чоловіка, який ширяв у жовтаво-зелених сутінках пралісу, заспокоївся, привид більше не з’являвся.

Поки вдова «Того, що тягає собаку» вдавалася до хитрощів із його духом, П’ятдесятиденна війна тривала.

Ротний, зрозумівши провал тактики прочісування, обдумував новий план, який мав гарантувати армії Великої Японської імперії успіх у війні проти лісових партизанів.

Нарешті його роздуми вилилися в тактику «війни за півкілометрівкою».

Розіклавши на столі в штабі-учительській карту півкілометрового масштабу, ротний прокреслив на ній червону лінію від школи в долині, де перебував. П’ять взводів один за одним мали йти крізь ліс за компасом у цьому напрямку. Дійшовши до самого краю лісу, вони мусили виконати команду «кругом руш» і тим же курсом повернутися в долину.

Наступного дня на карті було накреслено другу червону лінію під кутом десять градусів до першої. І знову п’ять взводів похідною колоною пройшли через ліс і повернулися назад по власних слідах.

Повторивши цей прийом тридцять шість разів, можна знищити таємничу могуть лісу, що його обрали за криївку і вважали безмежним партизани.

Отак розумував ротний, розробляючи тактику «війни за півкілометрівкою».

Старійшини зі штабу вже на третій день проникли навіть у психологічну суть задуму ротного. Один із них сам допомагав-колись робити зйомки для тієї карти і тепер підсміювався над її вадами.

Воювати ставало значно простіше, бо можна було легко розрахувати напрям чергового маршруту й заздалегідь прибрати з дороги намети.

Але «війна за півкілометрівкою» несподівано принесла вирішальний успіх, якого навіть не сподівався сам ротний. Взводний,