Микола Данилович Руденко - У череві дракона

— Напевне, ваші гості йому не сподобались.

— Ні. Не це йому зіпсувало настрій. Тітка Марина…

— Хто?! — майже перелякано вигукнула я.

— Коли ми йшли до нас, Сергій побачив у скверику тітку Марину. Вона спала на лаві. І так негарно спала… Ну, ви розумієте… Сергій ледве її розбудив. Вона була дуже п’яна. Хотів залишитися біля неї, але я покликала таксі. Ми відвезли її до нас… У нас є кімната для робітниці, а робітниця саме звільнилася. Там ми й поклали тітку Марину. Гості цього не бачили, вони прийшли пізніше. Ну, а Сергій дуже переживав. Так він ні з ким і не познайомився. Це справило на моїх друзів негарне враження. Вирішили, що він — не справжній. Не такий, як вони…

Чи треба пояснювати, як мене розхвилювала ця розповідь? Сергій нічого мені не розповідав про цю зустріч з Мариною.

— А далі?.. Виспалась Марина… Де був Сергій?

— Він у батьковому кабінеті заночував. Я розуміла, як йому неприємно бачити тітку в такому вигляді. Раненько її розбудила, приготувала ванну. Дещо розшукала серед маминого одягу… Потім ми втрьох поснідали. Ну, а потім… Потім тітка дуже розплакалась. Я їх залишила удвох… І ключі від квартири залишила, бо в університет поспішала. Я на філологічному навчаюсь. Ключі вони передали сусідам… Потім надійшла сесія. Я також гадала, що Сергієві не сподобались мої друзі, через те він мене почав цуратися. Серед заочників є одна дівчина — штукатур, здається. Вона працює в тому ж самому будівельному управлінні. Коли ми йшли до нас, Сергій з нею привітався, назвав Шурочкою. Я, звісно, розпитала, хто вона така. Ну, ця дівчина мені й розказала: Сергій рідну тітку забив… Вантаж зірвався…

Весь день мої нерви були настільки напружені, що ця розповідь була останнім ударом, який вибиває камінець, на котрому тримається скеля. Я вже звикла до свого смутку. Але Нінина розповідь мовби відшукала в моїх обпалених нервах живий корінець, і мені знову так заболіло, що я вже не мала сил для витримки. Впала головою їй на коліна й тяжко заридала…

Не знаю, чого Ніні так забагнулося спати в одному ліжку зі мною, але я була вдячна їй за це. В хаті жарко, Ніна уві сні зібгала ковдру, довірливо розкинула пружне, випещене тіло, їй не було ще й двадцяти років. Дивно: у нас із Ніною така різниця в роках, як у мене була з Василем. Я тоді не розуміла, чому він дивився на мене, як на дитину. А таки ж я була дитина для нього! Отак, мабуть, і Ніна здається собі дорослою. Чуйне серце має ця дівчина. Ніна не втішала мене, коли я плакала, але я відчувала, що вона все розуміє.

Щось мене трохи кольнуло, коли вона згадала кімнату для робітниці, потім я подумала: куди ж іще можна було покласти Марину? Це вже не людина була — це тільки її потворна оболонка. А колись і Марина була така ж гарна, як Ніна. Чомусь саме вродливі жінки найтяжче переживають лихоліття. Все в них ламається — і душа, і доля. Марина хоч добра людям зробила багато. Мабуть, це якось її гріло. Може, й краще, що вона вже в могилі, бо навіщо ж отаке життя?..

Пізно я заснула в ту ніч. А болісні думки в сон перейшли й покликали тих людей, про яких я думала. І дядько Сашко приходив до мене, і Сергій, і Марина. Та найбільше мені запам’ятався Юрко: він якось неприродно сміявся. То, напевне, мої власні судження про нього отак трансформувалися.

Піднявши праву руку, на якій не було пальців, Юрко голосно реготав. Він показував на Сонце й зловтішно вигукував:

— Полин-зоря, Полин-зоря!..

Полин-зоря мені з «Ідіота» запам’яталася. Один із героїв цього твору розшифровує пекельну зорю Полин як прихід залізних чудиськ на нашу планету.

Потім Юрко чомусь опинився на кафедрі, яка стояла в кам’яній печері. Він не просто читав лекцію — він нібито комусь доповідав.

— Полин-зоря, Полин-зоря!..

І раптом закричав нелюдським голосом:

— Ах ти, сука! Я тебе зарубаю, гадину. Хіба ти — мати? Сука ти, а не мати. Я все знаю. Ганнуся через тебе повісилась.

І відчайдушний стогін Макарихи із темряви:

— Ря-ту-йте!..

Розплющивши очі, я побачила над собою перелякане обличчя Ніни.

— Що це?.. Там убивають.

У печі не погасло, обличчя Ніни в тьмяному освітленні головешок виглядало так, наче справді прийшов кінець світу. А вуха мої все ще були наповнені реготом її неправедного батька.

Перелякане обличчя Ніни поволі повертало мене до реальності. Вікно було відчинене. Туман потроху розступався. Там, за яблунями, вгадувалась у темряві хата Макарихи, навіть можна було помітити контури даху. Світилося тільки в одному вікні — мабуть, на кухні. У хаті хтось кричав — здається, сама Макариха, — але слів не можна було розібрати. Хуторець спав, тільки подекуди обзивалися собаки. Хати тут далеко одна від одної, моя до Макарихи стоїть найближче.

— Заспокойтесь, Ніно, — приголубила я дівчину. — То в сусідів лаються.

— Хтось повісився, — тремтячим голосом шепотіла Ніна. — Якась Ганнуся повісилась.

— Це було давно. Спіть.

Я зачинила вікно, Ніна поволі заспокоїлась. А незабаром вона вже знову спала. Та мені, звісно, не спалося. Добре, що вона лежить біля стіни, можна тихенько скотитися з ліжка, Ніна й не почує.

Взула хатні черевички, накинула халат і вишмигнула з хати. Серце моє відчувало: те, що діється зараз у Макарихи, має безпосереднє відношення до Сергія. Коли ж це таке було, щоб Яків на матір кричав? Та ще які страшні слова! Наче загата в його