Микола Данилович Руденко - У череві дракона

Наступного дня ми дізналися: жінки, які частували нас кашею, поховалися від граду в своєму курені. Туди вдарила блискавка. Всі загинули — одинадцять вибиральниць і дванадцятий бригадир. Так обгоріли, що нікого не можна було впізнати. Це справило на Сергійка дуже тяжке враження. Вперше йому довелося задуматись про те, що існує не тільки життя — існує смерть. Я не пускала його на похорони, та він таки пішов.

Мабуть, думав про те, що й ми могли опинитися в тому курені. Довго ходив сумний та задумливий. Але грозу не перестав любити. І не боявся її нітрохи. Проте смерть вибиральниць так вплинула на нього, що він одразу ніби дорослішим став.

Яким же тепер він стане? Я знов подумала: добре, що Сергій не знає, ким йому доводилась Марина.

Четвертий місяць триває слідство. Хоч би вже суд призначали! Всі кажуть, що найважче заарештованому пережити саме оцей час — до суду. Не можуть Сергія надто суворо засудити. Мене втішають на роботі: років зо два одержить, не більше.

Ніна, мабуть, помітила щось болісне у виразі мого обличчя — дивилася на мене співчутливо, заклопотано. Марно я така насторожена до неї, не обов’язково ж їй батьків характер переймати. Щира душа в її очах світиться. Безпорадна вона перед природою — дивиться і на ліс, і на небо, мов на театральні лаштунки. Іншу природу витворила для себе сучасна цивілізація. І тепер уже дерева здаються декому не природою, а лише приємним доповненням до неї. А справжня природа — цегла, бетон, залізо.

Щоб трохи підбадьорити Ніну, я змусила себе засміятися. Напевне, вона не відчула штучності в моєму сміхові. Ліс пойнявся туманом, лише близькі дерева виступали із нього виразно, а далі дуби й сосни губилися в непрозорій глибині, що нагадувала дно океану. Все це дуже подобалось Ніні, тому я намагалася виглядати принаймні спокійно, щоб не псувати їй доброго настрою.

Ніна пожвавішала, побігла босоніж по росі. Дощ пройшов, пісок уже не ворушився під ногами. Йти було легко й приємно.

Та ось я пригадала, що не можна зараз босоніж по траві бігати — там же всюди бите скло валяється! Злякано крикнула:

— Ніно!..

Вона спинилася, а я швиденько взулась і підійшла до неї.

— Чого ви, Софіє Кирилівно?.. На вас лиця немає.

Я мовчки підняла з трави денце розбитої пляшки. На ньому виступали гострі леза — мов кінчики ножів.

— Боже! — вжахнулася Ніна. — Ледве не наступила. Як ви побачили?.. Його ж не видно.

— Цього добра всюди вистачає.

Я показувала їй, скільки поміж дерев битих пляшок, а вона болісно кривилася — мабуть, уявляла, як боса дитяча нога наступає на оці жахливі різаки. Тут і калікою недовго стати.

Незчулася, як ми й до двору підійшли. Відзначила для себе, що Ніна дуже тонко відчуває настрій людський, — вона своєчасно помітила, що зі мною зараз краще не розмовляти. Справді, я могла підтримувати розмову лише механічно. Але добре мені було відчувати поруч себе живу душу.

Ніна оглядала мою хату, наче потрапила в музей. Я тут нічого не міняла — все залишилося так, як було до війни. Я сама витворила цей музей, сама поселила в ньому і себе, і Василя, й Сергія. Для мене дядько Сашко був тією людиною, яка гідна високої шани.

Отож я зберегла хату в тому вигляді, який вона мала в роки моєї юності. Якщо тут і є певний додаток, то лише газовий балон та газова плитка.

Ніна зачаровано розглядала рушники, вишиті невтомними руками тітки Параски, химерних півників, якими була прикрашена піч, полив’яні горщики й макітри на полиці, рогачі та кочерги в запічку.

— Софіє Кирилівно, можна у вас щось попросити? — приховуючи власне збудження, звернулась до мене Ніна.

— Якщо кочергу, то не дам, — усміхнулась я. — В сучасних жінок досить інших засобів для боротьби за емансипацію.

— Та ні, — засміялась Ніна. — Я аж занадто емансипована. Знаєте що?.. Давайте розпалимо піч! Мені так хочеться посидіти біля вогню. Я сама назбираю дров, гаразд?.. Дуже люблю вогонь. Мені здається, що він схожий на живу істоту.

Я глянула на Ніну з деяким подивом. Так воно, мабуть, і є. Жива істота, яку ми називаємо деревом, залишає нам на згадку про себе сизувату купу земних мінералів, а все, що було в ній від зірок, від Сонця, повертається в лоно Світла. То вже сама безмежність…

— Дрова є. Сергій минулої осені стільки заготував, що й на наступну зиму вистачить.

— Він сам рубає дрова? — чомусь здивувалась Ніна.

— А хіба це так складно? Лісництво виписує. Тут свої санітарні правила. Сушняк треба вирубувати.

— У мене щосуботи збираються друзі, — зовсім про інше заговорила Ніна. — Створився гурток цікавих людей. Так вони себе називають. Інтелектуали… Фізики, музиканти, поети… Знаєте, що їх засмучує? Я не зумію цього пояснити, але… Ну, мій батько, скажімо. Хіба ж він каже у своїх виступах те, що сам думає?..

Запалали дрова, Ніна розчервонілася. Відразу ж стало жарко. Я повідчиняла вікна. Надворі знову сіявся дощ. Туман так погустішав, що вже й хата Макарихи зникла за його пеленою. Полум’я в печі, миле Нінине щебетання, туман і дощ за вікном — все це сколихнуло в моїй душі бажання такого затишку, який приходить лише тоді, коли людина позбавляється самотності.

— А я, між іншим, знаєте, що вирішила?.. Серед них з’явилася тільки одна справжня людина, — продовжувала Ніна.

— Хто? — запитала я.

— Сергій. Він був лише один раз. Ні з ким не сперечався, тільки слухав. Та й настрій