Кобо Абе - Жінка в пісках

скажіть... може, це надто сміливе запитання... вас і вашого чоловіка брат вважав одним нерозривним цілим чи розрізняв — ви були для нього рідною, а чоловік рідним у лапках, тобто чужим?.. Інакше кажучи, коли між вами виникала суперечка, він виступав у ролі третейського судді чи відкрито ставав на оборону ваших інтересів?..

— Ви знаєте... я навіть про це не думала.

— А якщо глянути з іншого боку... Якби, скажімо, дійшло до вирішального поєдинку між братом і чоловіком, то що ви робили б?.. Можливість виступити в ролі третейського судді відпала б і довелося б когось одного вибирати... Кого б ви вибрали?

— Це вже занадто...

— Все-таки ви мусите вибрати.

— Але ж брат допомагав чоловікові, як ніхто інший.

— І ця допомога часом не була для чоловіка тягарем?

— Чому я повинна відповідати на таке запитання?

— Бо захистити клієнта — мій обов’язок.

— Але ж брат помер.

Жінка скрикнула тихим, сухим голосом, і я здригнувся. Нарешті! Що її вивело з рівноваги?

— О шостій я мушу з вами попрощатися...— Годинник на моїй руці показує, що вже минула п’ята.— Я обіцяв зустрітися з тим Тасіро-куном... Можливо, з його допомогою мені пощастить натрапити на якісь сліди... Адже він у фірмі стикався з багатьма людьми...

Проте вона й далі мовчить... Мабуть, збагнула мій намір. Мій намір поглибити тріщину, яка й раніше була між чоловіком, зниклим безвісти, і братом-небіжчиком, повторенням неприємних для неї запитань... Намір, якого я сам ще чітко не усвідомлював... Очевидно, вона інтуїтивно прочитала його на моєму обличчі. Я не заперечую, що мав такий намір. А тому, відчувши, що вона про все здогадується, розгубився.

Не можна сказати, що я зовсім не мав доречних тем для розмови, які відповідали б моїй ролі. От хоч би сьогоднішнє моє ранкове повідомлення — хіба можна ним нехтувати? Особливо багато дала розмова з тим водієм таксі, який накреслив справжню схему зв’язків між ним і «Камелією». Серед дотеперішніх ліній його стосунків, що почали спливати на поверхню, вони найпростіші, але й найпевніші. Однак щось мене зупиняє. Я боюсь, що як тільки все висловлю, відчую в душі порожнечу, ніби життя втратило для мене будь-який сенс. Можна хіба що здалека торкнутися кав’ярні «Камелія»...

— До речі, в повідомленні я забув написати дещо про ту кав’ярню... Пам’ятаєте, навпроти неї — автостоянка... Саме там я вперше зустрівся з вашим братом. Начебто випадково, але мені подумалося, що надто випадково... Та годі про це... Ви часом не знаєте: його привела туди якась справа?

— Хто його зна...

— В усякому разі, ваш брат не виключав можливості, що ваш чоловік саме там торгував автомашинами...

— Ну й що ви дізналися?

Нарешті мої слова її зацікавили. Хотілося б знати чому: тому, що почула відомості про нього чи тому, що я згадав про брата?.. Ми обоє водночас підносимо до рота склянки і вдаємо байдужих. Її склянка наповнена до половини, а в моїй — пива на дні на один палець...

— Ніяких особливих доказів я не роздобув, але мені дивно, чому вчора зранку ваш брат з’явився так несподівано на тій автостоянці?.. Людина, яка начебто півроку тому сама вела розшуки... Мені здалося, ніби він підстерігав мене...— Жінчине обличчя знову спохмурніло, але я, почуваючи, як у серці задзвенів сигнал перестороги, ніяк не можу загальмувати на півдорозі.— Навіть якщо та зустріч була випадковою, то все одно вона мене здивувала. Я відразу подумав: може, ваш чоловік і брат — співучасники якогось злочину? Одне слово, брат, знаючи місце перебування вашого чоловіка, чомусь намагався приховати його від вас і людей...

— З якої причини?

— Якби я знав, то питання було б вирішене. А так доведеться різні можливості обміркувати. І довіряти я не повинен нікому, крім вас.

— Чому ви робите для мене виняток?

— Бо ви — моя клієнтка.

— Але ж і брат погодився, щоб я звернулася до вас.

— Мабуть, тут немає суперечності. Мене наймають для розшуків і тим самим тримають у полі зору всі мої дії — так, наче почепили котові на шию дзвіночок.

— Та навіщо?..

— Розглянемо тепер протилежний випадок. Скажімо, брат знає, куди зник ваш чоловік, але не є його спільником у злочині, а тільки намагається погрозами, фізичними чи психологічними, не дозволити йому повернутися додому... Ну як, цікаво, правда? Досить змінити кут зору, і та сама річ набуває зовсім іншого вигляду...

— Ага, цікаво...

— Я не просто так балакаю.— Мене поволі охоплює неспокій і невимовна злість на неї і на самого себе... Ще тільки один крок, і я скажу правду, але розколина занадто глибока, щоб зробити такий крок.— Брат слідкував за мною — це незаперечний факт... Та залишимо осторонь те, як його пояснити... Можливо, просто він стежив, як я виконую доручену роботу... Ні, я не серджусь на нього... Адже зовсім природно, що людина, яка звикла зраджувати, побоюється, що і її можуть зрадити... Тож хіба дивно, що він переживав: якою та зрада буде?

— Але ж брат і чоловік ладнали один з одним.

— Настільки, що посварилися через того іграшкового пістолета...

Остання сторінка альбому... порожній аркуш