Стівен Кінг - Вовки Кальї. Темна вежа V

було нафаршировано мікрофонами і гучномовцями. Ця думка не додала йому бадьорості. Бо якщо вони з Юком могли чути їх, то…

Розмова (хоча говорив здебільшого Слайтмен) точилася довкола кактусів. Він називав їх колючими бомбами і хотів знати, що їх так розтривожило.

— Я впевнений, що це печерні коти, сей, — самовдоволеним, трохи святенницьким голосом сказав Енді. Едді казав, що Енді нагадує йому робота СіТриПіО з «Зоряних воєн», фільму, якого так і не дочекався Джейк. До прем’єри лишалося менше місяця. — Ви ж знаєте, у них сезон парування.

— Чорта з два, — відповів Слайтмен. — Скажеш, колючі бомби не відрізнять печерного кота від того, що справді можуть впіймати й з’їсти? Кажу тобі, тут хтось був. І не так давно.

У Джейка все похололо всередині від думки, що пронизала його мозок. А чи була підлога Догана запорошеною? Він надто захопився спогляданням панелей керування і моніторів, щоб це помітити. Якщо вони з Юком лишили сліди, ті двоє вже могли їх побачити. Може, вони тільки вдавали, що розмовляють про кактуси, а самі тим часом уже підбиралися до казарми?

Джейк витяг з кріпильної муфти «рюгер» і взяв його в праву руку, тримаючи великого пальця на запобіжнику.

— «Винувате сумління робить нас боягузами», — пихато сказав Енді. — Це моя вільна адаптація з…

— Замовкни, ти, торбо гайок і дротів, — огризнувся Слайтмен. — Я… — І тут пролунав його крик. Пронизливий. Джейк відчув, як закам’янів біля нього Юк, як почала здійматися його шерсть. Шалапут тихо загарчав. Джейк затулив йому морду рукою.

— Пусти! — верещав Слайтмен. — Пусти мене!

— Авжеж, сей Слайтмен, — турботливо сказав Енді. — Я лише натиснув на маленький нерв у вашому лікті, от і все. Великої шкоди я б вам цим не завдав, хіба що застосував би силу, рівну двадцяти фунтам тиску.

— Чому ти, в біса, це робиш? — плаксиво, ображено спитав Слайтмен. — Хіба я не роблю все, що ти від мене хочеш, і навіть більше? Хіба не ризикую своїм життям заради свого хлопчика?

— Не кажучи вже про маленькі дарунки, — лагідно нагадав Енді. — Ваші окуляри… музичний апарат, який ви ховаєте в надрах сідельної сумки… і, авжеж…

— Ти знаєш, чому я це роблю і що зі мною буде, якщо мене викриють, — обірвав Слайтмен. Його голос більше не був плаксивим. Він говорив з гідністю і трохи втомлено. Джейк слухав, і на душі йому ставало дедалі паскудніше. Якщо він вибереться звідси й викриє батька Бенні перед усіма, то хотілося б, щоб той був негідником. — Так, я маю маленькі дарунки, правду кажеш, і я дякую. Окуляри, щоб краще бачити і зраджувати людей, яких я знав усе своє життя. Музичний апарат, щоб заглушити голос сумління, про яке ти так легко пасталакаєш, і спати вночі. А ти ще здушуєш мою руку, і з’являється таке відчуття, що мої очі от-от повилазять мені на лоба.

— Я все їм дозволяю. — Тепер голос Енді змінився майже до непізнаваності. Джейк знову подумав про Блейна, і знову його пронизав страх. А що, якби цей голос почув Тіан Джефордс? Чи Воун Айзенгарт? Чи решта фолькен? — Вони сиплють мені в лице образами, як гарячим вугіллям, і жодного разу я не сказав слова проти і не підняв руки. «Іди туди, Енді. Йди сюди, Енді. Перестань співати, Енді. Не торохкоти. Не кажи нам про майбутнє, ми не хочемо про нього чути». Тож я й не розповідаю, хіба що про Вовків кажу, бо про те, що їх засмучує, вони слухають. Для мене кожна сльоза — це краплина золота. «Ти нікчемна купа дротів і лампочок, — кажуть вони. — Скажи нам, яка буде погода, заколисай дитину і вимітайся к бісу». І я все дозволяю. Я дурний Енді, іграшка для дітей і посміховисько для всього села. Але від вас, сей, я насмішок не терпітиму. Ви ж хочете й далі жити в Кальї, коли Вовки дадуть їй спокій на наступні кілька років?

— Ти ж знаєш, що хочу, — сказав Слайтмен, і тепер Джейк ледве міг розчути слова. — Я заслуговую на це.

— Ти й твій син, обидва скажіть спасибі, хочете жити в Кальї, обидва скажіть «комала»! І це можливо. Але залежить це не лише від смерті чужинців. Це залежить від мого мовчання. Якщо ти хочеш, щоб я мовчав, я вимагаю поваги до себе.

— Це безглуздя, — після короткої паузи озвався Слайтмен. Сидячи в шафі, Джейк погоджувався з ним усіма фібрами душі. Робот, що вимагав поваги, був абсурдним. Але так само безглуздим був і величезний ведмідь, що патрулював порожній ліс, і бандит, що намагався розгадати таємницю двополярних комп’ютерів, і поїзд, який жив лише заради того, щоб слухати й відгадувати загадки. — Крім того, скажи, прошу, як я можу поважати тебе, якщо сам себе не поважаю?

У відповідь пролунало механічне клацання, дуже гучне. Такий самий звук Джейк чув від Блейна, коли той непокоївся, що абсурдне питання могло спалити його логічні схеми. Потім Енді сказав:

— Немає відповіді, дев’ятнадцять. Підключіться і відзвітуйте, сей Слайтмен. Закінчуймо з цим.

— Гаразд.

Тридцять-сорок секунд клацали клавіші, потім пролунав високий вереск, що змусив Джейка поморщитися. Юк ледь чутно загарчав. Ніколи в житті Джейк не чув такого страхіття: слово «модем» для хлопчика з Нью-Йорка 1977 року було порожнім звуком.

Потім вереск різко обірвався. Якусь мить у будівлі панувала тиша. Потім:

— ЦЕ АЛГУЛ-СЬЄНТО, ФІНЛІ О’ТЕҐО. НАЗВІТЬ ПАРОЛЬ. У ВАС Є ДЕСЯТЬ СЕК…

— Субота, — відповів Слайтмен, і Джейк скривився. Чи в цьому світі він хоч раз чув це слово, яке означало щасливий вихідний? Напевно, ні.

— ДЯКУЮ. АЛГУЛ-СЬЄНТО, ПРИЙНЯТО. НА ЗВ’ЯЗКУ. — Знову щось коротко вереснуло. Потім: — ДОПОВІДАЙТЕ, СУБОТО.

Слайтмен розповів про те, як стежив за Роландом і «молодшим», коли ті ходили до Печери голосів, де стояли якісь двері, що, найпевніше, були витівкою манні. Сказав, що користувався далекоглядом і тому все дуже добре роздивився…

— Телескопом, — виправив Енді, знову своїм манірним самовдоволеним голосом. — Такі прилади називають телескопами.

— Може, відзвітуєш замість мене? — з холодним сарказмом спитав Слайтмен.

— Благаю прощення, — голосом, сповненим невимовної муки, сказав Енді. — Перепрошую, перепрошую, будь ласка, продовжуйте.

Настала пауза. Джейк уявляв, як Слайтмен зиркає на робота, через високий зріст Енді змушений дивитися знизу вгору, і скільки в його погляді безсилої люті. Але зрештою він продовжив.

— Вони залишили коней внизу і піднялися нагору. З собою несли рожевий мішок, який перекладали з руки в руку, наче там лежало щось важке. Річ усередині була квадратна, я зміг це роздивитися. Чи можу я запропонувати два здогади?

— ТАК.

— По-перше, вони могли ховати в