Стівен Кінг - Вовки Кальї. Темна вежа V

дорога звужувалася, хоч світ довкола старішав, слабів, розпадався. Відчуття було таке, що їх підхопив той самий ураган, що відніс Дороті в Країну Оз, де відьми були справжніми, а всім верховодили хамляри. І Джейк не вважав, що це дивно — бачити одне й те саме знову і знову, частіше і частіше, бо ж…

І тут краєм ока він помітив на одному з екранів рух. Придивившись ближче, побачив батька Бенні й Енді, робота-вістового, які саме вигулькнули на верхівці пагорба, де росли дозорці-кактуси. На його очах шпичасті руки-відростки потяглися вперед, перекриваючи дорогу й, мабуть, маючи намір прохромити жертву. Одначе Енді не мав жодних причин боятися їхніх колючок. Розмахнувшись, він ударив по відростку і відламав його наполовину. Шмат кактуса впав на землю, плюючись білою рідиною. Може, то був і не сік, подумав Джейк. Може, то була кров. Кактус на протилежному боці стежки швиденько відвернувся. Енді й Бен Слайтмен зупинилися на мить: напевно, обговорювали цю подію. Низька чіткість екрану не дозволяла роздивитися, чи ворушаться губи людини.

Джейка затопила хвиля жахливої, паралізуючої паніки. Тіло зненацька відмовилося слухатися, неначе його притягувала до землі сила тяжіння величезної планети, Юпітера чи Сатурна. Він не міг дихати — груди перестали здійматися. «Напевно, так почувалася Золотокоса, — промайнула в нього в голові тьмяна й невиразна думка, — коли прокинулася в маленькому ліжечку й почула, що повернулися троє ведмедів». Він не їв з ведмежої тарілки, він не зламав стільчика ведмежати, але тепер забагато знав. І всі таємниці, що їх він відкрив, зводилися до однієї. Величезної, монструозної таємниці.

Вони вже спускалися схилом. Простували до Догана.

Юк тривожився, дивлячись на нього. Він якнайдалі витяг свою довгу шию і зазирав йому в обличчя, але Джейк його не помічав. Перед його очима розпускалися чорні квіти, будь-якої миті він міг знепритомніти. Вони знайдуть його на підлозі. Юк спробує оборонити, але марно: Енді міг і не зважати на тварину, зате батько Бенні звернув би увагу. Надворі валялося чотири мертвих печерних коти, принаймні одного з них батько Бенні відправив на той світ зі свого вірного арбалета. Прикінчити одного гавкучого пухнастика-шалапута для нього не становитиме проблеми.

«То ти такий боягуз? — зазвучав у нього в голові голос Роланда. — Та нащо їм убивати такого легкодуха? Може, вони просто відішлють тебе на захід разом з невдахами, які забули лиця своїх батьків».

Це привело його до тями. Майже привело. Він глибоко вдихнув, втягуючи повітря доти, доки не заболіло на дні легенів. Потім лунко, зі свистом видихнув. І дав собі такого ляпаса, що аж у вухах задзвеніло.

— Ейк! — шокований побаченим, докірливо вигукнув Юк.

— Все нормально, — заспокоїв його Джейк. Подивившись на екрани, що показували кухню і казарму, він вирішив зупинитися на останній. На кухні не стояло нічого, за що чи під чим можна було сховатися. Можливо, там є шафка. Ану ж як нема? Тоді йому кінець.

— Юк, до мене. — 3 цими словами Джейк перетнув приміщення, яскраво освітлене білими лампами.

ДЕСЯТЬ

У казармі витали примарні пахощі стародавніх спецій: кориці й гвоздики. Десь у надрах Джейкової свідомості промайнула думка: а чи так само пахло в похованнях під єгипетськими пірамідами, коли туди вдерлися перші шукачі. З горішньої койки в кутку до нього шкірився скелет, неначе вітаючи. Подрімати хочеш, маленький волоцюго? Я тут уже віддавна дрімаю! Грудну клітку небіжчика заплели сріблястим павутинням павуки, і Джейк знову відсторонено подумав про те, скільки поколінь павучих малюків виросло в порожніх надрах цього кістяка. На іншій подушці лежала щелепа, і хлопчик здригнувся від огидного спогаду, що сплив у його пам’яті. Колись, у світі, де він помер, стрілець знайшов схожу кістку. І використав її.

Але його свідомість повністю зайняли два холодних питання й одне рішення, ще холодніше. Питання про те, скільки часу знадобиться Енді та Слайтмену, щоб сюди дістатися, і чи помітять вони його поні. Якби Слайтмен їхав на коні, дружня конячка уже давно привітала б товариша іржанням. Та, на щастя, чоловік був піший, як і того разу. Джейк і сам би прийшов пішки, якби знав, що до мети подорожі не більше милі на схід від ріки. Хоча, скрадаючись під покровом ночі з «Рокінг Б», він навіть достоту не знав, чи є в нього та мета.

А рішення полягало в тому, щоб убити обох чоловіків, бляшаного і живого, якщо його буде викрито. Звісно, якщо це вдасться. Можливо, завдання нелегке, але ті лупаті блакитні очі зі скла здавалися йому слабким місцем робота. Якщо його осліпити…

«Як на те Божа воля, вода буде, — сказав стрілець, який віднедавна оселився в нього в голові. Зараз твоє завдання — сховатися. Де?»

Не в ліжках. Їх надто добре було видно на екранах, а прикинутися скелетом Джейк ніяк не міг. Під одним з двоярусних ліжок у глибині? Ризиковано, але могло згодитися… хоча…

Джейк помітив ще одні двері. Одним стрибком здолав простір, що від них відділяв, і натиснув на дверну ручку. То була вбудована шафа, а в шафах добре ховатися. Було б добре, якби ця не була забита від підлоги до стелі запиленими електроприладами. Деякі з них повивалювалися в кімнату.

— Чорт! — пошепки лайнувся він, підняв те, що випало, запхав у вільне місце вгорі й зачинив двері. Що ж, доведеться під ліжками…

— ВІТАЄМО НА ШІСТНАДЦЯТОМУ ФОРПОСТІ СЕКТОРА ДУГИ, — прогримів записаний голос. Джейк здригнувся, а наступної миті побачив ще одні двері, ліворуч, трохи прочинені. Ризикнути сховатися там чи залізти під ліжка? Часу залишалося на котрийсь із цих варіантів, та аж ніяк не на обидва. — ЦЕ ФОРПОСТ СЕРЕДНЬОГО РІВНЯ ЗАХИСТУ.

Джейк прийняв рішення на користь дверей і рушив у той бік. І якраз вчасно, бо Слайтмен не дав запису дограти до кінця.

— Дев’яносто дев’ять, — пролунав його голос із гучномовців, і запис подякував.

То була ще одна шафа, порожня, за винятком двох чи трьох напівзотлілих сорочок в кутку і пончо, всуціль вкритого порохом, що висіло на гачку. Повітря було густим від пилу, і Юк, зайшовши, тричі поспіль тихо чхнув.

Джейк опустився на коліно і обійняв Юка за довгу шию.

— Більше ні звуку, якщо не хочеш, щоб нас обох убили, — наказав він. — Тихо, Юк.

— Ихо, Юк, — прошепотів пухнастик у відповідь і підморгнув. Джейк причинив за ними двері, залишивши два дюйми до одвірка, щоб виглядало так, як раніше. Принаймні він на це сподівався.

ОДИНАДЦЯТЬ

Джейк чітко чув усе, що вони говорили — занадто чітко. Напевно, цю будівлю