Стівен Кінг - Вовки Кальї. Темна вежа V

могла зробити арбалетна стріла. Думка про це трохи втішала, бо ж означала, що зброєю супернауки тут не користувалися. І все одно божевіллям було йти далі замість зірватися з місця й помчати назад до річки й Кальї.

— Я здурів, — пробурмотів він.

— Дурів, — сказав Юк, ні на крок не відходячи від господаря.

За мить вони вже стояли перед дверима споруди. Над ними на іржавій сталевій табличці був напис:

Північний центр позитроніки, ЛТД

Північно-східний коридор

Сектор Дуги

ФОРПОСТ 16

Середній рівень захисту

ВХІД ЛИШЕ ЗА СЛОВЕСНИМ ПАРОЛЕМ

На самих дверях, перекособочена, на шурупах, яких лишилося тільки два, висіла ще одна табличка. Жарт? Якась кодова назва? І того, й того потроху, подумав Джейк. Літери поїла іржа, майже постирали пісок і гравій, що їх бозна-скільки років жменями жбурляв у двері вітер, але прочитати він зміг:

Ласкаво просимо в Доґан!

ВІСІМ

Джейк знав, що двері замкнено, і не помилився. Ручка майже не поворухнулася. Напевно, якби вона була нова, то не піддалася б узагалі. Ліворуч від дверей виднілася іржава сталева панель з кнопкою і решіткою гучномовця. Під нею стояло слово «ПАРОЛЬ». Джейк потягнувся до кнопки, і зненацька прожектори згасли, залишивши його стояти в непроглядній пітьмі. «Вони працюють за таймером, — подумав Джейк, чекаючи, поки очі пристосуються до темряви. — І проміжок короткий. А може, вони просто виснажуються, як і все, що лишили по собі Древні».

Коли зір знову звик бачити у світлі місяця, Джейк подивився на панель словесного введення пароля. Озброївшись непоганим здогадом щодо пароля, він натиснув кнопку.

— ВІТАЄМО НА ШІСТНАДЦЯТОМУ ФОРПОСТІ СЕКТОРА ДУГИ, — прогримів голос, і Джейк аж підскочив від несподіванки. Він чекав почути голос, але не настільки моторошно подібний до голосу Блейна Моно. Здавалося, ще трохи, і він почне розтягувати слова, як Джон Вейн, і назве Джейка маленьким волоцюгою. — ЦЕ ФОРПОСТ СЕРЕДНЬОГО РІВНЯ ЗАХИСТУ. НАЗВІТЬ ПАРОЛЬ. У ВАС Є ДЕСЯТЬ СЕКУНД. ДЕВ’ЯТЬ… ВІСІМ…

— Дев’ятнадцять, — сказав Джейк.

— ПАРОЛЬ НЕПРАВИЛЬНИЙ. ЛИШИЛАСЯ ОДНА СПРОБА. П’ЯТЬ… ЧОТИРИ… ТРИ…

— Дев’яносто дев’ять, — виправився Джейк.

— ДЯКУЮ.

Двері клацнули й відчинилися.

ДЕВ’ЯТЬ

Джейк із Юком зайшли в приміщення, схоже на ті величезні підземні зали керування, якими Роланд його проніс, ідучи за сталевою кулею, що вела їх до Колиски Лада. Звісно, ця кімната була меншою за розмірами, але панелі керування виглядали так само. Біля деяких стояли крісла на коліщатках, щоб люди, які тут працювали, могли пересуватися з місця на місце, не підводячись. Постійно відчувалися подмухи свіжого повітря, але Джейк чув і гуркіт машини, яка його помпувала. Десь три чверті панелей світилося, але чимало було й темних. Все старе й виснажене: Джейк не помилявся. В кутку сидів вишкірений скелет у лахмітті, що лишилося від військової уніформи кольору хакі.

Одну стіну приміщення займали телеекрани. Вони трохи нагадували Джейкові кабінет його батька вдома, хоча в батька було лише три екрани — по одному на кожен канал. А тут… він полічив. Тридцять. Три екрани показували розмиту картинку, на якій Джейк не міг нічого розібрати. Ще на двох швидко, не затримуючись, бігли по вертикалі кадри, неначе вийшла з ладу синхронізація. Чотири інші екрани були темні. Решта двадцять один показували зображення. До них Джейк і прикипів поглядом. Шість із них демонстрували різні ділянки пустелі, в тому числі й верхівку пагорба з двома кровожерними кактусами. На двох екранах відображувався сам форпост, Доган, ззаду і з боку під’їзної дороги. Під ними на трьох інших екранах можна було побачити внутрішні приміщення Догана: на одному — щось схоже на камбуз чи кухню, на другому — маленьку казарму з ліжками, розрахованими на вісім осіб (на одному з верхніх ліжок Джейк помітив інший скелет). Третій екран показував ту кімнату, де зараз перебували Джейк із Юком, зі стелі. Хлопчик бачив себе й свого улюбленця. На одному екрані було видно рейки, на іншому — Маленьку Вайє з цього берега, мінливу і прекрасну в місячному сяйві. Дальній екран праворуч показував переїзд із залізничною колією, що його перетинала.

Але шокували Джейка зображення на позосталих восьми екранах. На одному можна було бачити універсальний магазин Тука, о цій порі темний і порожній, замкнений до ранку. На другому вгадувалися обриси Павільйону. Інші два екрани показували головну вулицю Кальї. Ще один — церкву Світлої Діви Марії, другий — вітальню будинку священика… зсередини! Джейк побачив панотцевого кота Лінивця, який спав, скрутившись у клубок на каміні. Ще на двох під різним кутом можна було роздивитися поселення манні (за Джейковим припущенням, хоч він там і не бував).

«Де ж, у біса, ті камери? — здивувався він. — Чому їх ніхто не помічає?»

Тому що вони були надто маленькі. До того ж надійно замасковані. Всміхніться, вас знімають прихованою камерою.

Але церква… і будинок отця… вони з’явилися в Кальї лише кілька років тому. І всередині? У самому будинку? Хто встановив там камеру і коли?

Джейк не знав коли, але мав жахливий здогад щодо особи того, хто це зробив. Яке щастя, що вони здебільшого розмовляли на веранді чи на моріжку. Та все одно, що з того всього почули Вовки чи їхні господарі? Що встигли записати ці пекельні машини, ці довбані пекельні машини?

Записати і передати?

Відчувши в руках біль, Джейк збагнув, що міцно стискає кулаки, впинаючись нігтями в долоні. Щоб розтиснути їх, довелося докласти чимале зусилля. Він весь час очікував, що от-от з гучномовця озветься голос, так схожий на Блейнів, і спитає, що він тут робить. Але в цьому покої не-зовсім-руїн усе мовчало, тільки тихо гули прилади, а ще коли-не-коли скреготали вентилятори. Він озирнувся через плече на двері й побачив, що вони зачинилися за ним на пневматичному шарнірі. Але це його не турбувало: зсередини двері, найпевніше, відчинялися легко. А якщо ні, на допомогу прийде старий добрий пароль «дев’яносто дев’ять». Він пригадав, як відрекомендувався мешканцям Кальї того першого, такого далекого тепер вечора в Павільйоні. Я Джейк Чемберз, син Елмера, з роду Ельда, ка-тет Дев’яноста і Дев’яти. Чому він так сказав? Ні найменшого здогаду. Все, що він знав, — постійно випливали якісь нові шматки головоломки. Колись міс Ейвері в школі читала їм вірш Вільяма Батлера Єйтса, який називався «Друге пришестя». Там щось було про сапсана, який дедалі ширше кружляє, описуючи фігуру, що, за словами міс Ейвері, уособлювала коло. Але тут, у цьому світі, всі події розгорталися по спіралі. Для ка-тету Дев’ятнадцяти (чи Дев’яноста і Дев’яти — байдуже, то було те саме)