Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

— Ми? Накоїли?

— То, може, я? Завели якогось Шпугутькала, обписав нам увесь район з голови до ніг, а ви сидите і хоч би свиснули!

— Я ж вам казав.

— Ти? Казав?

— А коли оті демографи до мене прискіпувалися.

— То ж до тебе, а тут про весь район мова, і про наш маяк — Веселоярськ. Кому скрутилося, а кому змололося! Хто винен? Крикливець. Не виявив пильності, дав розростися… Давай, розказуй, що тут у вас.

— Нічого розказувати, — понуро мовив Гриша.

— Ти, Левенець, не крути! Мене критикують за те, що прогавив наклепника, а ти крутиш!

— Мені крутити нічого, бо воно нам уже в печінках… Ви прямо скажіть: про що там у вас написано? Про динозавра?

Крикливець трохи покліпав, помотав головою, тоді навіть помацав Гришу за плечі й за руки, ніби хотів пересвідчитися, чи це справді живий голова Веселоярської сільради, чи якийсь хитрий кібернетичний пристрій, відступив од нього, поцмокав язиком:

— Оце так, оце так! А ти звідки знаєш?

— І підписано Шпугутькалом?

— Ну, підписано! Ну то й що?

— А те, що викладайте оту писанину на стіл, щоб ми її хоч раз побачили! Бо ніхто ж не показує!

Крикливець понишпорив у своїй обшмугляній течці, дістав звідти два аркушики із зошита, поклав на стіл перед Гришею.

— Ось. Можеш хоч під рамку заводити!

— Так, так, так, — нагнувся над тою писаниною Гриша, — складається й прикладається, складається та ще й прикладається!

— Що там у тебе прикладається? — знетерпеливився Крикливець, — ти прямо кажи, що й до чого, бо мені тут ніколи балачки розводити, на мені цілий район висить!

— Повисить, нікуди не дінеться, — спокійно мовив Гриша, — і ви, товаришу Крикливець, тепер нікуди не дінетесь, поки не викопаєте завдання. Доручено вам викрити наклепника?

— Ну, доручено! Ну то й що?

— А ось я вам ще щось покажу!

Гриша, мугикаючи собі під ніс щось, ніби маршик механізаторський, пішов поволі до тої стіни, де красувалися пшеничні снопи нового врожаю. Міг би нарешті сміятися досхочу, реготати, заливатися від радості, але, як переконують нас учені, сміх вимагає деякого одерев’яніння серця, бо ж сміється тільки розум, а в Левенця серце не бажало дерев’яніти, а хотіло співати, радуватися і торжествувати.

Нарешті, нарешті! Справді, все тепер складалося докупи; і нахабні домагання Пшоня, і його погрози, залякування, і оте вперте записування всього, що почує, хто що скаже, коли, в чиїй присутності. Де вже там до нього отим миргородським гоголівським героям, які вели свою наївну хроніку з’їдання динь! Там усе обмежувалося простим нотуванням: «Сія диня з’їдена тоді-то й тоді», — а цей знай шкірив зуби над кожним записаним словом і обіцяв, що карасики застрибають на сковорідці.

Гриша видобув з-за пшеничного снопа скручений в рурку великий аркуш цупкого паперу, розгорнув його на столі, придавив великими кукурудзяними качанами (теж цьогорічного врожаю), тоді поклав на той папір привезені Крикливцем аркушики з шкільного зошита, трохи помилувався своєю роботою, прицмокнув:

— Клас!

— Це що таке? — не зрозумів нічого Крикливець.

— Це? Домашня стінна газета.

— Що-що? Мало мені мороки, ще ти вигадуєш якісь стінгазети? Хочеш, щоб я створював ще одну комісію по цій твоїй вигадці?

— Вигадка не моя.

— А чия ж?

— Погляньте пильненько на всі ці писання!

Крикливець підійшов, нахилився, потер собі очі, знов нахилився.

— Почерк вроді однаковий, — знизав плечима.

— Однаковий, бо писав той самий чоловік.

— Хто ж він?

— Учитель фізкультури Пшонь. Недавно присланий. Як приїхав, так і почав обписувати нас з усіх боків.

— Чому ж мовчали?

— Бо ніхто не знав. Я оце вперше бачу його допис. А то ж ніхто не хотів показати. А стінну газету він випускає у Івана Івановича Несвіжого, у якого квартирує. Називається «За передовий домашній побут». Передова стаття: «Всі сили на благоустрій нової хати». Це хата, де живе Пшонь, бо Несвіжі живуть у старій хаті. Ось критичний матеріал: «Чому хліб глевкий?» Тут ось меню на тиждень. Тут критика Рекорді (це син Несвіжого), який довго спить.

— А де він, цей ваш Пшонь?

— Він такий наш, як і ваш. У школі, спить у спортзалі.

— Ану ж веди мене до цього пасквілянта! — рішуче звелів Крикливець.

— Я й сам тепер хотів би з ним перемовитися, — блиснув очима Гриша.

Мотоциклом не поїхали, щоб не сполохати Пшоня завчасно, пішли до школи пішки. Занять у класах ще не було, бо школярі помагали збирати кукурудзу, в спортзалі, влігшись на поролонових матрацах, солодко спав Пшонь під гучну музику телевізора, на екрані якого скупенько вдягнені дівчатка (тільки на ногах товстенькі панчохи в поперечну смужку) крутили модну аеробіку.

Гриша вимкнув телевізор, і Пшонь одразу прокинувся. Сів, невдоволено блимнув бульками, поворушив гострими вусами.

— В чім діло?

— Ваше прізвище Пшонь? — суворо спитав Крикливець.

— Не Пшонь, а Шпонька! — гукнув той, але на Крикливця ніякі вигуки не діяли.

— Це ваша робота? — показав він аркушики про динозавра у Веселоярську.

— А як моя, то в чім діло? — підскочив Пшонь.

— Чому ж ви підписуєте «Шпугутькало»?

— Бо я Шпонька, а Пугутькало — моє дівоче прізвище!

— Ну, чудеса! — гмикнув Гриша. — То ви були ще й дівицею?

— Не ваше діло, ким я був і ким буду! І нічого тут шкіритися. Я звик не дивитися на чужі зуби, а показувати свої.

— Це видно, — спокійно зауважив Гриша.

— Ви ще молодий і не бачили, то я вже постараюсь показати!

Крикливець майже зацікавлено розглядав Пшоня.

— Слухайте, — суплячи брови, сказав він, — ви розумієте, що ваша діяльність протизаконна? Я офіційно попереджаю вас…

— Го-го! — націлюючись на нього вусами, посміявся Пшонь. — Од попереджень ще ні в кого живіт не болів. А я тут наведу порядок! Прийшли — то й добре. Бо я й сам уже хотів або до одного голови, або до другого. Мені треба дощок.

— Збираєтесь вмирати? — поцікавився Гриша.

— Що значить — вмирати?

— Тоді навіщо ж дошки? Я думав, на труну.

— Мене нікому поховати не вдасться! Я живіший за всіх живих!

Окунів би на тебе ловити, подумав Гриша, але осмикнув себе за такі несосвітенні думки, бо його суспільне становище не давало права зрівнювати чоловіка з живцем, навіть такого, як Пшонь. А яку кару можна б для нього вигадати? Коли блоху збільшити в тисячу разів, вона стане такою, як сковорідка. От би таку мільйоннокусючу потвору напустити на цього кляузника! Це вже не дитячий талатай.

Гриша з надією поглянув на Крикливця: може, хоч той якось налякає цього нахабу? Але Крикливець, видно, теж уперше в житті зустрічався з таким екземпляром людської породи і трохи навіть розгубився. А Пшонь