Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

порожніх середземноморських пляжів і зачинених на зиму кафе. У Парижі та інших великих містах були страшні затори, бо налякані люди поспішали виїхати в села, проте Лазуровий берег здавався малоймовірною мішенню для ядерного удару, і хоч тут усі теж боялися, та вважали це місце цілком безпечним.

Кія не знала майже нічого про міжнародну політику й мала лише приблизне уявлення про ядерну зброю, тому не поділяла жаху перед майбутнім, й Абдул вирішив не лякати її.

Він зупинив машину в гавані в невеличкому містечку. Перевірив трекер у кишені, переконавшись, що той досі вловлює сигнал, який запеленгував під час першого візиту сюди два дні тому.

Поставивши авто на стоянку, вони з Кією вийшли надвір і вдихнули свіже морське повітря. Одягнені були в нові зимові пальта, які придбали в «Галері Лафаєт». Сонце пригрівало, проте з моря дув бриз, і людям, звиклим до Сахари, було холодно. Кія обрала собі чорне пальто з хутряним коміром, у якому стала схожою на принцесу. Абдул узяв собі двобортну куртку, в якій трішки нагадував моряка.

Кія вбрала Наджі в новий пуховик і плетену шапочку. Абдул розклав візочок, і вони всадили туди малого.

— Я повезу, — сказала Кія.

— Не переживай, я й сам упораюся.

— Це принизливо для чоловіка. Люди скажуть, що ти підкаблучник.

Абдул усміхнувся.

— Французи так не вважають.

— Ти бачив, хто живе тут? Так багато арабів.

Це була правда. У районі Ніцци, де вони оселилися, було чимало вихідців із Північної Африки.

Абдул знизав плечима. Насправді байдуже, хто йде з візочком, і з часом Кія до цього звикне. Однак не треба її квапити.

Вони пішли прогулятися біля моря. Абдул думав, що Наджі сподобаються яхти, проте ще більше вони вразили Кію. Вона була зачарована. Хоч сама колись мала власний катер, але таких суден зроду не бачила. Навіть найменша моторка видавалася їй неймовірною розкішшю. На деяких човнах були власники, що фарбували їх, мили або й просто перехиляли по келишку на облавку. Стояли там і великі океанські яхти. Абдул зупинився й пильно поглянув на одну з них, що мала назву Мі Amore. Робітники у білій формі мили їй ілюмінатори.

— Цей човен більший за дім, у якому я жила! — прохопилося в Кії. — Для чого він?

— Для нього, — вказав Абдул на чоловіка в товстому светрі, що сидів на осонні з двома молодими дівчатами, вбраними залегко як для такої погоди, тож вочевидь вони мерзли. Уся трійця пила шампанське. — Це човен йому для розваг.

— Цікаво, звідки в нього стільки грошей?

Абдул знав, звідки в цього чоловіка гроші.

Біля моря гуляли годину. Із чотирьох прибережних кав’ярень три були зачинені, але одна працювала, хоч і стояла порожня. Усередині було чисто й тепло, привітний власник усміхнувся до Наджі й сказав, що вони можуть сідати, де завгодно. Обрали столик біля вікна, з якого добре проглядалися човни, зокрема Мі Amore. Роздягнувшись, замовили гарячого шоколаду й булочок.

Абдул охолоджував шоколад у ложечці й давав Наджі. Малому напій дуже подобався, і він просив ще.

Якщо все піде за планом, Абдулова місія закінчиться вже до вечора.

Після того можна буде більше не вдавати нічого — перед роботодавцями й самим собою.

Доведеться визнати той факт, що додому він не хоче. Грошей залишилося на кілька місяців, та він не думав, що людство має аж стільки часу.

Проте, дивлячись на Кію та Наджі, Абдул твердо розумів одне: він їх не покине. З ними він віднайшов своє тихе щастя в житті й нізащо від нього не відмовиться. Знав про події в Кореї, тому хай скільки часу відпущено — шістдесят років, годин чи й навіть секунд — він хотів провести його з ними.

У бухту зайшли два невеликі човни — надувний і швидкісний катери, обидва із червоними та синіми смугами та написом «ПОЛІЦІЯ», виведеним великими літерами на облавку. Належали вони судовій поліції — французькому органу боротьби із серйозними злочинами, аналогу ФБР.

За мить залунали сирени, і з дороги на берег виїхало кілька поліцій-них автівок. Попри табличку «В’їзд заборонено», вони швидко мчали вздовж берега. Кія промовила:

— Добре, що ми звідти пішли.

Машини й човни наближалися до Мі Amore.

З автівок вискочили озброєні поліціянти. Усі мали на поясі пістолети, дехто був з автоматами. Рухалися швидко. Одна частина розтягнулася берегом, тоді як інша доріжкою підбігла до яхти й підійнялася на облавок. Абдул був радий бачити, що операція добре спланована й відпрацьована. Кія сказала:

— Не подобаються мені їхні автомати. Можуть і стрельнути ненароком.

— Залишаймося тоді в кафе. Зараз це найбезпечніше місце.

Робітники на яхті підняли руки.

Декілька копів спустилися в трюм.

Один, з автоматом, вийшов на палубу. Власник заговорив до нього, сердито махаючи руками. Та його слова не діяли на полісмена, який, не опускаючи зброї, хитав головою.

Нарешті на палубу ступив кремезний поліціянт із великим мішком з міцного поліетилену, на якому виднів напис «Обережно! Небезпечні хімікати» кількома мовами.

Абдул пригадав ніч у порту у Ґвінеї-Біссау, де робітники вивантажували при світлі ліхтарів мішки з корабля, а віддалік стояв лімузин з увімкненим мотором.

— Бінго, — тихо промовив він до себе.

Кія почула це й кинула на нього запитальний погляд, хоч і не сказала нічого.

Працівників у білій формі закували в кайданки, вивели на берег і всадовили в поліційний мікроавтобус. На чолов’ягу та його дівчат чекала така сама доля, попри їхнє обурення. З трюму вийшло кілька осіб, їх теж скрутили й затягли в бус.

Останній чоловік, якого вивели з трюму, був їм знайомий.

Гладкий молодий півнінчоафриканець у зеленому светрі й брудних білих шортах. На шиї у нього висіло намисто з камінців, яке Абдул бачив раніше.

Кія промовила:

— Невже це Хакім?

— Схожий, — відповів Абдул.

Насправді ж він був у цьому переконаний. Контрабандисти чомусь вирішили, що Хакім повинен супроводжувати вантаж наркотиків аж до Франції, тож це точно був він.

Абдул встав і вийшов надвір, щоб краще бачити. Кія лишилася всередині з Наджі.

Поліціянт схопив Хакіма за намисто й шарпнув. Шворка урвалася, й камінчики посипалися на землю. Хакім розпачливо скрикнув: його чарівний оберіг не подіяв.

Копи засміялися, дивлячись, як котяться намистини.

Коли вони на хвильку втратили пильність, Хакім стрибнув у воду й чимдуж погріб.

Абдул здивувався, що Хакім так добре плаває: небагато пустельців узагалі вміли триматися на воді. Напевно, він навчився на озері