Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

– То ти вже не прагнеш слави? – здивовано підняв брови хлопець.

Рада знову засміялася, згадавши слова Долунай.

– Подивимося!

– Настав час повертатися до палацу! – крикнув їм Бруно.

За розмовою вони не помітили, як сонце почало опускатися. Піднявшись на ноги, Рада з Альбрехтом підійшли до дерева, біля якого сиділа Ніоба.

- Погода починає псуватися! Мабуть, буде буря! - сказала жінка, заткнувши чарівну паличку за пояс.

- Гаразд. Тоді давайте на килим! - кивнула Рада і наказала килиму стати більшим.

Коли всі забралися на нього, вона акуратно, щоби ніхто не впав, набрала висоту. Чари Долунай одразу зробили їх невидимими. Взявши курс на палац, килим полетів дуже швидко.

До моменту, коли вони підлітали до вікна покоїв Альбрехта та Бруно, піднявся сильний вітер і почав зносити килим. Стулки відкритого вікна билися одна об одну, так що Раді довелося скористатися магією і відкрити їх повністю, щоб можна було пролетіти повз.

Як тільки вони зістрибнули з килима, чари Долунай спали, і вони одразу стали видимими. За спиною почувся якийсь шум, і їм на шию накинули мотузки.

 Намагаючись вивільнитись, Альбрехт тільки зараз зрозумів, що дія зілля, що зачиняла двері, закінчилася, і в кімнаті опинилися сторонні. У спальні було десятеро. Поки одні їх душили, інші забрали чарівні палички.

- Чуєш, Лю, у цієї нічого немає! Людина, чи що? – сказав один із підісланих убивць, який обшукував Раду.

– Досить! Потрібно закінчувати з ними! Султан наказав спуститися до в'язниці і вбити в’язня! – шикнув на нього другий.

Зашморги на горлі послів герцогства затяглися сильніше. Звільнивши одну руку, Бруно зміг дотягнутися до кинджала, захованого в чоботі. Вихопивши його, чоловік штрикнув того, хто його душив.

 Відкинувши мотузку, чоловік крутнувшись на підборах черевиків кинув кинжал у шию того, хто тримав Ніобу.

У Ради ж виникли проблеми. Вона весь цей час не могла скористатися магією. Чоловік, який її душив, був дуже сильним, тому її миготлива свідомість ніяк не могла сконцентруватися на заклинанні.

Альбрехту до цього часу вдалося звільнитися. Скориставшись моментом  дівчина обпекла того, хто її тримав чарівним вогнем. Коли хватка ослабла, дала йому в пах. Чоловік зігнувся і відпустив її.

Коли чарівники звільнилися, їм довелося захищатися від усіх десяти. На щастя не всі були професійними вбивцями, бо завдавали безглуздих ударів. Цим і користувалися чарівники.

Шпурнувши вогняною кулею у двох чоловіків, Рада вихопила іншою рукою чарівні палички друзів. Шестеро вбивць вихопили шаблі, ставши їх оточувати.

– Роверетто! – вигукнув Альбрехт, цілячись у одного з нападників, який хотів вже обійшов Раду ззаду. Хлопець вчасно помітив його і встиг знешкодити.

Поваливши одного на підлогу, Рада вихопила в нього шаблю та перерізала горло. Дівчині не хотілося нікого вбивати, але якщо на кону стояло її життя, то виходу не було.

Навалившись на іншого нападаючого, Бруно штовхнув його на підлогу і одним смертельним ударом простромив серце.

Перелізши через ліжко, Альбрехт витяг з піхов свій меч і рубанув їм по зап'ястю вбивці, який заніс над ним шаблю. Його крик змусив юнака зупинитися, і тільки за мить він зрозумів, що той, кого він щойно позбавив кінцівки, очухався від удару і тепер лівою рукою вихопив з-за пояса ніж. Альбрехту довелося знову захищатися.

 Хлопець трохи не розрахував удару, і меч увійшов нападнику в ребра і там застряг. Намагаючись висмикнути клинок, Альбрехт почув хрускіт кісток. Перелякавшись, він смикнув із силою меч на себе, зламавши тому кілька ребер. Посковзнувшись і впавши, хлопець не втримав меча. Той вилетів із рук і, описавши в повітрі півколо, почав падати на нього.

Побачивши це, Рада кинулася йому на допомогу та перехопила меч у повітрі.

- Не спи! – крикнула вона, віддаючи йому зброю.

Тепер у кімнаті залишалося лише чотири підіслані вбивці – по одному на кожного. І тільки коли з усіма було покінчено, Рада, Альбрехт, Ніоба та Бруно, нарешті, змогли перепочити. Оглядаючи кімнату, Бруно витер із розбитої губи кров.

– Нам дуже пощастило, що з-поміж них не було чарівників! Інакше на їхньому місці були б ми!

- Потрібно їх сховати, щоб хтось випадково не натрапив! – сказала Ніоба.

– Давайте відтягнемо їх геть до тієї стіни! – запропонував Альбрехт, витираючи меч об ковдру. – І я запечатаю двері!

Закінчивши тягти останнього вбивцю, Альбрехт подивився у вікно. Небо на той час було все чорне, вітер страшенно завивав. Небосхил розрізав вогненно-червоний захід сонця.

- Потрібно рятувати принца з принцесою! – коли з усім було покінчено крикнув він. – Часу обмаль!

Усі перезирнулися. Підійшовши до вікна, Рада підняла чарівний килим і здивовано ахнула – він перетворився на плащ із каптуром.

– Ви йдіть, рятуйте їх, а я – у покої султана! - сказала їм Рада, одягаючи плащ.

- Ти підеш туди сама? – схвильовано промовив Альбрехт підійшовши до подруги.