Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

— Тобто, чари не припинили діяти після твоєї смерті? — Суртаз пригадав магічну школу та її бібліотеку. Згадані події здавалися далекими, наче відбулися не з ним.

— Ні, — Шид-Аттар ледь помітно хитнув головою. — В нашому світі не було заведено прив'язувати якісь довготривалі чари до стану фізичної оболонки. Підживлення йшло безпосередньо від Джерела. В цьому світі… Довелося пристосовуватися, звісно. Але старі звички, сам розумієш… — в голосі третього Повелителя почулася усмішка. — Маги Сонцеграда діють інакше?

— Так, — кивнув тринадцятий Повелитель. — Їхні чари діють доти, поки живий творець. Імперськи маги наслідують їхній приклад.

— Непрактично, — хмикнув некромант.

— Згоден, але можливо вони просто не здогадалися, що можна ще й так…

Суртаз видав шелестливий звук, який замінив йому сміх. Нове тіло майже у всьому поводилося трохи інакше, а ще було нижчим і помітно ширшим за його власне навіть у скелетованому вигляді. І вимагало постійного контролю над стабільністю зв'язку душі та кісток.

— Або у кожного Джерела свої… особливості, — задумливо зауважив Шид-Аттар.

З другої печери, також великої та порожньої, було вже чотири виходи, і третій Повелитель впевнено обрав крайній ліворуч. Суртазу не залишалося нічого, окрім як послідувати за ним, гадки не маючи, куди пішли інші некроманти. Втім, він анітрохи не пошкодував про це, виявивши, що наступна печера була майже повністю заставлена стелажами з сувоями та книгами. Шид-Аттар одразу сховався за одним з них. Суртазу відчайдушно захотілося вчинити так само, щоб хоча би побіжно торкнутися наявних тут дорогоцінних знань.

— Книги цілі, це добре, — пролунав голос Сандро з іншого боку. Перший повелитель розмірено крокував вздовж одного з рядів, критичним поглядом окидаючи вміст полиць. Принесений згорток, як помітив Суртаз, він залишив на одному з напівпорожніх стелажів.

— Але як?.. — не втримався від запитання тринадцятий Повелитель. — Охоронні чари на дверях та стінах печери деактивувалися. Чому зміни в Джерелі не торкнулися книг?

— Тому що вони самі по собі й додаткового захисту не потребують, — озвався Шид-Аттар, перш ніж Сандро встиг щось сказати. — Це пам'ять про наш дім, ми принесли їх зі свого світу… — третій Повелитель зітхнув і додав з відчутною досадою: — Щоправда, більшість збережених знань виявилася марною в цьому світі. Але самі книги та сувої настільки надійно зачаровані, що ще пару століть полежать, а якщо їх підживити, — він обережно, майже ніжно, провів рукою по товстому корінцю одного з томів, — то й тисячоліть.

— На відміну від пізніших записів, — голос Мольтара долинув з іншого кінця печери. — Мої всі зотліли.

— Мої також, — підтвердив Сандро. — При виборі між магічним захистом та забезпеченням відповідних умов для зберігання природним чином, ми віддали перевагу першому… І тільки-но розвіялися чари, час одразу взяв своє, як ти й очікував, Суртазе. Неприємно…

— Отже, складатимеш ритуал наново? — поцікавився Шид-Аттар з-за стелажів.

— Виходить, що так, — задумливо промовив перший Повелитель, — але, можливо, це й на краще...

Суртаз запримітив на одній з полиць важкий тубус зі світлого, майже білого дерева. Інкрустований кісткою і прикрашений розсипом дрібного, схожого на краплі крові, червоного каміння, він був замкнений трьома рунічними печатками. На одній з них ліч впізнав руну Шалластхадара, що виблискувала сріблом на темно-синьому, майже чорному сургучі або якомусь іншому схожому матеріалі. Інші дві, схожі, але при цьому геть різні руни — золота на пурпуровій печатці та мідна на криваво-багряній — не були йому знайомі.

— А що тут? — поцікавився Суртаз, вказавши на тубус.

— Це... Старовинна річ, — Сандро простягнув руку, і дивна річ злетіла зі стелажа та лягла йому в руку. — Текст заклинання, за допомогою якого ми опинилися тут, у цьому світі.

Некромант ледь помітно ворухнув пальцями, і тубус здійнявся над його долонею. Печатки м'яко засяяли, кожна своїм кольором, а згодом кришка провернулася на половину обороту і піднялася разом із печатками, надаючи доступ до вмісту.

— Заклинання довге, складне і забирає чимало сил, — перший Повелитель прибрав долоню, але тубус продовжив висіти в повітрі. — Але, як бачиш, результативне, — з цими словами Сандро витягнув вкладений всередину сувій — який насправді виявилися трьома відрізами пергаменту. Склавши їх разом, перший Повелитель простягнув отриманий аркуш Суртазу. — Потрапивши сюди, і зрозумівши, що нам тут не раді — ми б з радістю вирушили далі, але не мали для цього сил. І зараз не маємо, воно вкрай енерговитратне. Тому ця річ нині — просто нагадування про те, як дорого може обійтися спроба перехитрити долю і порушити звичний порядок речей.

З мимовільним трепетом Суртаз придивився до написаних на пергаменті знаків. Він же мав справу з текстами на шаларанні, тому при побіжному погляді зумів осягнути узагальнений зміст тексту, але не був впевнений у розумінні точного сенсу. Сандро ж тим часом пробіг пальцями по корінцях книг, що стояли на стелажі поряд з місцем, де лежав тубус. Деякі з них — зняв з полиці.

— Почитаєш пізніше, якщо захочеш, — кивнув він на пергамент в руках Суртаза. — Зараз мені потрібна твоя допомога.

— Яка? — тринадцятий Повелитель акуратно звернув пергамент і вклав його в тубус. Кришка сама одразу повернулася на місце, а слідом за нею — і печатки.

— Селар... Мій брат, якого я вважав давно загиблим, сказав, що ти вправний і винахідливий маг. Мене цікавить твоя думка стосовно можливості створення нового джерела.

— Виходить... — Суртаз на мить розгубився від усвідомлення справжньої картини подій його минулого, — король-маг — насправді некромант?

— Можна сказати й так, — рівно відповів Сандро, плавним рухом руки повертаючи тубус на його місце на стелажі, — і саме він заснував… столицю магів.

— Сонцеград, — кивнув перший Повелитель. — Але як він так довго прожив?