Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

він підніс разом вказівного та середнього пальця і став по черзі колисати на руках невидиме дитя та вказувати на розп'яття, недвозначно зображаючи цим Сина. Підвівши свого безіменного пальця і долучивши його до решти двох, він на якусь хвилю простягся на землі із заплющеними очима і потім, спрямувавши свій погляд на стелю, поволі звівся на ноги, вимахуючи руками, неначе крилами, що мало натякати на Вшестя Господнє і таким чином на Святий Дух.

— Чудесно! — поет зааплодував.

— Чи не було йому під силу зобразити Непорочне Зачаття? — поцікавився Берлінґейм.

Отця Сміта це анітрохи не обурило.

— Віра горами рухає, — вирік він. — Як ми можемо брати під сумнів його вправність з'ясувати будь-які догмати віри, коли він з такою ясністю розправився з таким заплутаним і делікатним таїнством, як Свята Трійця? — Досі тримаючи разом ті три пальці, він поперемінно розводив і зводив їх докупи.

— Браво!

— Звичайно, — мовив він, — уся та кмітливість була марною, бо жоден поганин у хижі не відав, про що мовиться. Я так гадаю, що вони аж заливалися од сміху і, коли бідолашний священник втомлювався, штрикали його дрючком, щоб він знову показував їм жестами отця.

— Звісно, ваш оповідач не міг вам розповісти такі подробиці, — мовив Берлінґейм із сумнівом у голосі. — Усе це сталося до його народження.

— Він не міг, але в цьому і не було потреби, — відказав Сміт. — Усі дикуни схожі між собою: чи то індіяни, чи то турки, чи неспасенні англійці, і я знаю унади дикунів. Через це я буду відтепер говорити, так би мовити, з погляду мученика, додаючи те, що я домислив, до того, що мені розповів Чарлі Маттассин. Оповідка від цього лише виграє, а тим відомостям, яких у нас незгурт, воно не зашкодить.

Він повернувся до столу та по четвертому колу налляв Jerez.

— Тож скажемо, що молодь декілька годин кепкувала з нього, мавпуючи його жести та дошкуляючи йому дрючками. Їх дуже зацікавив колір його шкіри: один з них хапає руку священника і, щось белькочучи своїм приятелям, порівнює його відтінок зі своїм; інший плескає собі по животі та, вказуючи на рясу отця Фітцморіса, цікавиться, чи прибулець має такий самий чудернацький колір від голови до п'ят. Решта бере на глузи цю думку, викликаючи цим велике обурення в цікавих; він піднімає свою пов'язь із хохулі на стегнах і висловлює другу здогадку, таку фантастичну для його братчиків, що їхні очі аж блищать від радощів. Вони починають битися навзаклад — чотири, п'ять в'язок вомпомпегів, — і от вони нарешті позбавляють отця Фітцморіса його пошарпаної вдягачки, аби дістати доказ. Ессе homo! Отож він і стоїть там жалюгідний, хапаючи дрижаки; його живіт білий, мов черево морського окуня, і хоча його причандалля перебувало там без діла, все одно що Книга спільних молитов у Ватикані, однак він по щирості міг пишатися тим, що все там було на місці. Той, хто бився навзаклад, гордовито крокуючи, іде геть зі своїм виграшем, а молодий таяк, якому ще й тридцяти не минуло, наказує припинити цю розвагу.

— Але ж послухайте, хвилиночку, — запротестував Берлінґейм. — Усе те виссано з пальця.

— Скажімо так, що той палець був Перст Божий, — дотепно відповів Сміт, якого важко було збити з плигу, і широко розплющив від того жарту свої блакитні очі.

— А мені так більше подобається, — вирік другові Ебенезер, якого вже брала нетерплячка. — Нехай уже ті кістляві факти ввіб'ються в тіло оповідки.

Берлінґейм знизав плечима і повернувся назад до вогню.

— Тоді жінки приносять вечерю, — вів далі священник. — Отцю Фітцморісу, який голяка тулиться в кутку на трав'яній маті, здається, що вона триватиме вічно, але невдовзі з нею покінчено; жінки залишаються, довкола пускають люльку з тютюном, а слідом за нею починаються гульбощі. Священник дивиться на те, присоромлений, але з цікавістю, бо, хоч він і єзуїт, але ж ще й чоловік та, крім того, має намір написати трактат про звичаї дикунів, якщо доля його пощадить, залишивши в живих. На його присутність ніхто зараз не звертає уваги, і покіль вони собі там забавляються, утопаючи в гріхах, він сушить собі мізки над тим, як знайти спосіб порозумітися з ними й таким робом розпочати справу навернення їх у християнство.

Надходить та година, коли молодий таяк певними словами звертається до всього гурту, і дехто обертається, аби уважно роздивитися священника. Двоє розмальованих, вкритих сивиною старійшин виходять з хижі, щоб принести палю, прикрашену різьбленим орнаментом, футів десять завдовжки, оздоблену внизу шкурою скунса та з кострубато причепленою хохулею на вершечку. Усі присутні стають перед нею навколішки, а той, що її тримає, підносить її до отця Фітцморіса. Таяк вказує пальцем на хохулю і мовить щось своєю тарабарщиною, але владний тон його голосу не потребує перекладу: він закликає, щоб священник виконав такий самий ритуал.

Отець Фітцморіс вважає, що слушний момент настав. Забувши про свою наготу, він, схопившись на рівні, хитає головою, що означає відмову. Потім він ще раз підносить догори своє розп'яття, рішуче киває, підтверджуючи своє рішення, і робить рух, буцім скидаючи ідола додолу. Таяк тепер закипає від люті; він повторює той самий наказ, але вже голосніше, решта ж його людей зберігає мовчанку. Але отець Фітцморіс непохитний: він підводить догори пальця, щоб показати, що фігура на розп'ятті — це єдиний та істинний Бог, і заходить так далеко, що плює на священний предмет. Таяк ударом одразу ж збиває його на землю; ті, що тримають ідола, ставлять палю кінцем йому на потилицю, аби міцніше притиснути його до землі, а таяк урочисто промовляє якісь належні в таких випадках слова, тоді як решта криком висловлює свою згоду.

— От горопашний! — зітхнув Ебенезер. — Боюся, що його мучеництво вже не за горами.

— Ще ні, — вирік священник. — Отже, хижа одразу порожніє, а отця Фітцморіса, що весь тремтить, залишають лежати на землі. Невдовзі туди заходить з тузінь дівчат-дикунок, вимащених рудою фарбою з горобейника; вони розкладають на долівці свої мати і з усіх ознак, схоже, лаштуються до сну…

— Немає ніякої таємниці в тому, що буде відбуватися далі, — зауважив Берлінґейм, — якщо ці нантікоки такі ж самі, як інші індіяни.

Але Ебенезер, якому нічого не було відомо про подібні речі, став благати отця Сміта продовжувати свою оповідку.