Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

розсміявся Ебенезер, і навіть Берлінґейм не зміг стримати усмішки, зауваживши, що у святого шлях тернистий.

— Коли я довідався про те його безталання, — сказав священник, — я вже не мав собі спокою, допоки не з'ясував, яким же був його кінець. Я почав було розпитувати повсюди у Провінції, особливо в окрузі Дорчестер, припустивши, що коли його перша спроба зазнала невдачі, він мав би плисти далі на південь, шукаючи поган. Довгий час мої зусилля були марними. Тоді якось, не так уже й багато років тому, перед судом у Кембриджі постав один індіянин, котрого звинувачували у вбивстві цілої сім'ї білих поселенців, і я, маючи деякі справи в тій стороні, взяв на себе обов'язок висповідати бідолаху і відпустити йому гріхи. Він не схотів скористатися з моїх послуг, і його незабаром повісили, але в цій даремній бесіді я довідався, так би мовити, випадково, про долю отця Фітцморіса.

Звали цього дикуна Чарлі Маттассин. Він належав до войовничого загону нантікоків, що ще в далекі часи перебралися до боліт Дорчестера і, як кажуть, живуть там досі, люто відгородившись від усіх. Цей Чарлі був насправді сином таяка, і, хоча він і втік з якоюсь англійською хвойдою, однією із загублених ним душ, він ненавидів англійців винятковою ненавистю — почуття, що, за його визнанням, він перейняв від свого батька таяка. До мене він виказав особливу зневагу, коли я прийшов до нього зі свяченою водою і розп'яттям, щоб охрестити та висповідати його: він плюнув на мою сутану і заявив, що його люди якось спалили такого самого, як я, на хресті! Я тоді поцікавився, чи йдеться про англійця? Бо я ніколи не чув про таку подію. І він відповів, що то був не тільки англієць, а ще й священник, вбраний у чорне плаття, з розп'яттям і требником у руках, точнісінько як я, який усією своєю чарівною водою не міг остудити того полум'я, на якому згорів. А найцікавішим було те, що цей священник був дідом Чарлі, а спалив його батько Чарлі.

— Та що ви кажете, бути того не може! — вигукнув Ебенезер.

Священник кивнув.

— Почувши це, я відклав свою справу, заради якої прийшов, і став благати його розповісти мені більше. Я відповідатиму за душу цього індіянина перед Богом, але ж, присяй-бо, добра оповідка варта нечистого сумління, хіба ви не згодні? Ба більше, я думав, що сам Бог послав мене сюди, аби я почув її, бо ж коли вона скінчилася, мені вже була відома вся та трагічна історія отця Фітцморіса…

Коли цей святий чоловік залишив Каслгейвн, хтозна, як довго він плив на південь і як часто йому доводилося даремно сходити на берег? Яка ж бо дивна сила тримала його суденце на плаву впродовж годин і днів у бурхливих водах Чесапіку і винесла його, врешті-решт, до диких харцизяк нантікоків? Як повідав мені Чарлі, який узнав ту історію від свого батька таяка, колись, а осінь відтоді приходила вже три рази по двадцять, жорстокий шторм, затопивши болото, пригнав до них у індіянське місто якогось дивного човна. У човні, непритомний і ледь живий, вдягнений у чорну сукню, був англієць, можливо, перший, що трапився їм на очі, і ще декілька скринь, обкутих міддю.

— Отже, це був не хто інший, як отець Фітцморіс!

— Те саме, щойно я почув це, підказало мені й моє серце, — мовив священник, — однак це був такий дивовижний збіг, що я навіть не наважувався повірити в це. Втім, наступні слова мого оповідача розвіяли будь-які сумніви: у його племені було старе вірування, що блідолиці люди підступні, неначе водяні гадюки, тож їх треба вбивати на місці без жалю. Одначе цей гість мав такий незвичний вигляд і таким дивним робом потрапив до них, що декотрі боялися, що то злий дух, посланий, аби заподіяти їм якесь лихо; і їхній страх підсилювався ще й тим, що його сутана виглядала мов чорна грозова хмара, а на транці його човна було нанесене зображення птаха!

Та невдовзі вони подолали свій страх, бо чоловік здавався безпорадним, і поки той досі лежав непритомним, вони перенесли його до хижі та зв'язали його ноги побіля кісточок ремінцями з сириці. По тому вони, зламавши замки, повідкривали скрині та повиряджалися, начепивши на себе вервиці та розп'яття. Коли ж бранець отямився, то впав навколішки і якийсь час, схиливши голову, простояв так, а потім звернувся до них невідомою мовою. Поки старійшини міста тримали раду, що ж робити з ним далі, молодші чоловіки дали йому їсти й оточили його, щоб подивитися на його витворки, які, як їм здавалося, були вельми кумедними. Вгледівши на них розп'яття, забрані зі скрині, він декілька годин повторював якийсь ритуал, жестикулюючи, і хоч його ніхто з індіян не зрозумів, їм це так сподобалося, що вони почали й собі повторювати ті жести та передали їх наступним поколінням. Навіть Чарлі Маттассин міг їх пригадати, навчившись їх у свого батька, і звідки мені знати, може, його плем'я ще й досі виконує їх на тих болотах у Дорсеті. Ось перший, як мені його показали, — побачимо, що ви на це скажете.

Вставши з-за столу, отець Сміт вказав на себе, потім декілька разів поспіль швидко смикнув себе за сутану, підняв догори своє розп'яття, перехрестився, впав навколішки, вдаючи, ніби складає молитву, підскочив, ставши на рівні, розпростер руки та звів догори очі, вдаючи із себе Христа на хресті.

— Я так гадаю, він хотів цим показати, що він священник, — мовив Берлінґейм.

— Авжеж! — збуджено підтакнув Лауреат. — Присяй-бо, це наче голос із могили!

— А втім, це і вполовину не було так кмітливо, як наступний жест, — сказав священник.

— Як? Дикуни запам'ятали ще щось, крім цього?

Отець Сміт погордливо кивнув.

— Першим він лише представив себе, але оце — це не менш ніж сама християнська доктрина, викладена на мигах! Спочатку було оце… — він підніс догори три пальці, й Ебенезер правильно витлумачив їх як знак, що символізує Святу Трійцю.

— Потім це… — і, виділивши перший із трьох, священник звівся навшпиньки, вказавши правою рукою на небо, а лівою вхопившись за місце, де були його дітородні органи.

— Отакої! — розсміявся Берлінґейм. — Боюся, що це Отець Небесний!

— Не хто інший, як він. — Обличчя священника сяяло. Потім