Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

такої рясної квіткової данини; Страйк знаходив несподівану розраду в повідомленнях, які Люсі вголос читала для Теда, чиї очі були так само опухлі й червоні.

— Ієн і Джуді,— казала вона дядькові.— Террі й Олів...

— Як багато, правда? — дивувався Тед.

Жалобники почали перешіптуватися, і Страйк зрозумів, що люди вирішують, чи дуже черство буде одразу піти до «Корабля і замку», де мали відбутися поминки. Він не міг їх винуватити; йому й самому кортіло випити пива і, може, ще чогось.

— «Глибокі співчуття від Робін, Сема, Енді, Сола й Пат»,— уголос прочитала Люсі. Усміхнулася, обернувшись до Страйка.— Як це мило. Ти сказав Робін, що Джоан любила рожеві троянди?

— Наче ні,— відповів Страйк, який і сам не пам’ятав.

Те, що й агенція віддала данину Джоан, мало для нього велике значення. На відміну від Люсі, він поїде до Лондона поїздом і сам. Як не прагнув Страйк самоти протягом останніх десятьох днів, думка про мовчазну кімнату під дахом не приносила радості після цих довгих днів страху й утрати. Троянди для Джоан були також і для нього — вони ніби казали: ти не сам, ти маєш те, що створив, і хай це не родина, але й в Лондоні є люди, яким ти небайдужий. Страйк сказав собі «люди», бо на картці було п’ять імен, але відвертався вже з думкою тільки про Робін.

Люсі відвезла Теда і Страйка до «Корабля і замку» в автівці Теда, а Грег повіз хлопчиків. У машині всі мовчали; на всіх опустилося якесь емоційне виснаження.

За вікнами пролітали знайомі вулиці, а Страйк думав: Джоан знала, що робить. Він був удячний за те, що не треба їхати до крематорію, що тіло вони отримають в урні, яку можна притиснути до грудей і на човні вивезти в море котрогось із сонячних днів, і буде приватне прощання з нею — тільки для рідних.

Вікна їдальні «Корабля і замку» виходили на затоку Сент-Мос; день був похмурий, але тихий. Страйк купив по пінті собі й Тедові, безпечно всадовив дядька в крісло в оточенні друзів, тоді повернувся до бару по подвійний віскі, який негайно перехилив, і пішов зі своїм пивом до вікна.

Море було оливково-сіре й де-не-де вигравало, коли його торкалися сріблясті проблиски між хмарами. З вікна готелю Сент-Мос скидався на ескіз у свинцевих і сірих тонах, і тільки далеко внизу витягнуті на мілизну човни додавали барви.

— Як ти, Діду?

Страйк озирнувся: з Полвортом прийшла Ільза, яка простягнула до Страйка руки й обійняла. Вони утрьох ходили до школи в Сент-Мосі. Страйк пригадував, що тоді Ільза не дуже любила Полворта. Він узагалі не користувався серед дівчаток популярністю. З-за плеча Полворта Страйк помітив його дружину Пенні, яка розмовляла з подругами.

— Корме, Нік дуже хотів приїхати, але не зміг через роботу,— сказала Ільза.

— Нічого,— відповів Страйк.— Я дуже вдячний, що ти приїхала, Ільзо.

— Я любила Джоан,— просто відповіла вона.— Мама з татом запросили до себе Теда в п’ятницю. У вівторок тато поведе його на гольф.

Дві доньки Полвортів, які не вирізнялися добрим вихованням, гралися серед жалобників у квача. Менша донька (Страйк так і не запам’ятав, котра з них Роз, а котра — Мел) промчала повз і на мить схопила Страйка за ноги, ніби предмет меблів, знайшла поглядом сестру та з гиготінням знову помчала геть.

— А до нас Тед прийде в суботу,— сказав Полворт, ніби нічого не сталося. Ні він, ні дружина не робили дітям зауважень, якщо ті не заважали безпосередньо їм.— Тож не хвилюйся, Діду. Про старого подбають.

— Дяка, друже,— через силу промовив Страйк. Він не плакав у церкві, жодного разу за ці жахливі дні не заплакав: було повно справ, і зайнятість стала йому розрадою. Однак доброта давніх друзів просочилася крізь усі лінії оборони: дуже хотілося як слід висловити свою вдячність, бо Полворт досі не дозволив Страйкові сказати все, що той хотів, про його допомогу Страйкові й Люсі на шляху до присмертної Джоан. Однак Страйк не встиг і рота розтулити, як до них підійшла Пенні Полворт у товаристві двох жінок. Страйк їх не знав, але обидві йому всміхнулися.

— Привіт, Корме,— мовила Пенні. Вона була чорнява, з пласким носом, і з п’ятьох років носила волосся забраним у простий практичний хвіст.— Абігаль і Лінді дуже хотіли з тобою познайомитися.

— Добридень,— без усмішки привітався Страйк. Він простягнув долоню й потиснув руки жінкам, певний, що вони бажають поговорити про його детективні звитяги, і вже роздратований тим. Сьогодні він хотів буде просто небожем Джоан. Абігаль, вочевидь, була донькою Лінді, бо якби прибрати з обличчя молодшої жінки ідеально вималювані, геометрично досконалі брови та штучну засмагу, воно стало б таким самим круглим і пласким, як у старшої.

— Вона завжди вами так пишалася,— сказала Лінді.

— Ми про вас все-все читаємо в газетах,— додала пухкенька Абігаль, мало не захихотівши.

— Над чим зараз працюєте? Але, мабуть, ви не можете сказати,— спитала Лінді, пожираючи Страйка поглядом.

— Ви, мабуть, і з королівською родиною перетиналися,— промовила Абігаль.

«Чорт!»

— Ні,— відповів Страйк.— Вибачте, хочу курити.

Він розумів, що образив їх, але начхати. Відходячи геть від гурту біля вікна, він уявив, як засудила б його поведінку Джоан. Невже так важко розважити її подруг, розповівши про свою роботу? Джоан хотіла б, щоб Страйк хвалився: небіж був їй мов син. Страйк раптом згадав — по всіх тих днях, коли мучився докорами сумління,— чому так старанно уникав повернень до містечка: бо тут повільно задихався під гнітом чайної порцеляни, мереживних серветок і задушливої гордості Джоан, а ще — цікавості сусідів і косих поглядів на протез, кинутих буцімто непомітно.

Тупаючи коридором, Страйк дістав мобільний і без задньої думки набрав Робін.

— Привіт,— відповіла вона, здається, трохи здивувавшись дзвінку.

—