Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

Привіт,— озвався Страйк і затримався на порозі готелю, зубами витягаючи цигарку з пачки. Він перейшов через дорогу й закурив, споглядаючи узбережну мілизну.— Просто хотів спитати, як справи, і подякувати.

— За що?

— За квіти від агенції. Для родини це було важливо.

— А,— озвалася Робін.— Добре... Як минув похорон?

— Та наче як... ну, похорон,— відповів Страйк, дивлячись на мартина, який хитався на спокійних хвилях.— А в тебе є новини?

— Власне, є,— по миті вагання відповіла Робін,— але, мабуть, тепер неслушний час. Я все розповім, як ти...

— Тепер дуже слушний час,— відповів Страйк, якому кортіло нормальності, кортіло поговорити про щось, не пов’язане з Джоан, утратою, Сент-Мосом.

Тож Робін розповіла йому про свою розмову з Полом Сатчвеллом. Страйк мовчки слухав.

— ...а тоді сказав, що я — суче мале стерво,— закінчила Робін,— і пішов.

— Господи Ісусе,— у щирому захваті вигукнув Страйк. Річ була не тільки в тому, що Робін витягнула з Сатчвелла так багато, а й у тому, що саме вона дізналася.

— Я тут, власне, саме сиділа й переглядала архіви з телефону... я в машині, скоро виїду до Лондона. Бланш Дорис Сатчвелл померла у 1945 році, десятирічною. Похована на цвинтарі в Лемінгтон-Спа. Сатчвелл сказав, що то був акт милосердя. Власне,— виправилася Робін,— він заявив, що то був сон, саме так він сказав Марго, щоб мати привід відмовитися... авжеж? Травматичний спогад... жити з таким з шістьох років...

— Ще б пак,— погодився Страйк,— і це дає йому мотив, бо якби він вирішив, що Марго може піти до поліції...

— Саме так. А що ти думаєш про знайомство з Дженіс? Чому вона не сказала нам, що знала Сатчвелла?

— Слушне питання,— мовив Страйк.— А повтори — що саме він казав про Дженіс?

— Коли я йому сказала, що, зі слів Дженіс, Марго бачили в Лемінгтон-Спа, він назвав її скандалісткою і натякнув, що вона хотіла повісити зникнення Марго на нього.

— Дуже цікаво,— мовив Страйк, мружачи очі на мартина на хвилях: той зосереджено дивився на обрій, обернувши туди свій хижий загнутий дзьоб.— А скажи ще раз, що там було про Роя?

— «Мамій», «упертий, як віслюк»,— повторила Робін.— Але від кого він це чув, Сатчвелл не сказав.

— На Дженіс ніби не схоже, але Хтозна,— сказав Страйк.— Хай там що, ти збіса добре попрацювала, Робін.

— Дякую.

— Поговоримо про Бамборо як слід, коли повернуся,— мовив Страйк.— Власне, про все треба буде як слід поговорити.

— Гаразд. Сподіваюся, ти там нормально добудеш,— озвалася Робін таким тоном, що було зрозуміло — розмова добігає кінця. Страйк був би радий поговорити ще, але, мабуть, вона вирішила, що не має права красти час від його останнього дня зі згорьованими рідними, а Страйк не міг вигадати приводу продовжити бесіду. Вони попрощалися, і Страйк поклав мобільний у кишеню.

— Ось ти де, Діду.

З готелю вийшов Полворт з парою свіжих пінт у руках. Страйк подякував за пиво, і обидва розвернулися до моря і випили.

— Завтра до Лондона, га? — спитав Полворт.

— Так,— відповів Страйк.— Але ненадовго. Джоан хотіла, щоб ми з Тедом вийшли в море на човні й розвіяли її попіл.

— Класна ідея,— схвалив Полворт.

— Слухай, друже... дякую тобі за все.

— Та стули пельку,— відповів Полворт.— Ти б для мене те саме зробив.

— Твоя правда,— погодився Страйк.— Зробив би.

— А що, неважко, срака ти така,— негайно заявив Полворт,— мама в мене вмерла, де татусь — чортзна.

Страйк засміявся.

— Я — приватний детектив. Знайти його тобі?

— Та на біса треба,— відповів Полворт.— Хай пропаде.

Вони допили пиво. Крізь хмари раптом прорвалося сонце, і море заграло діамантовим блиском, а мартин на хвилях перетворився на біле паперове оригамі. Страйкові спало на думку, що полум’яна відданість Полворта Корнволлу — то реакція на блудного батька-бірмінгемця, аж тут Полворт заговорив знову:

— Щодо батька... Джоан мені сказала, що твій хоче помиритися.

— Таке сказала?

— Та заспокойся,— відповів Полворт.— Ніби ти її не знаєш. Хотіла, щоб я був у курсі, що тобі важко. Але ж там жодних перспектив, так?

— Жодних,— сказав Страйк.— Жодних перспектив.

Коротку мовчанку урвали зойки доньок Полворта, які вирвалися з готелю. Не зважаючи ні на батька, ні на Страйка, вони пролізли під ланцюг, який відділяв дорогу від мокрої ріні, і побігли до води, а за мить за ними вибіг небіж Страйка Люк, який тримав у руці пару кремових тістечок і явно намірився пожбурити ними в дівчат.

— Ану,— гаркнув Страйк.— СТОП!

Люк спав з обличчя.

— Вони перші почали,— сказав він і показав Страйкові білу пляму на спині чорного піджака, який хлопцю купили спеціально на похорон бабусі.

— А я перший закінчу,— відповів Страйк. Полвортові доньки хихотіли, визираючи з-за борту човна, за яким сховалися.— Неси їжу туди, де взяв.

Похмуро зиркнувши на дядька, Люк войовничо відкусив шмат тістечка, а тоді розвернувся і пішов до готелю.

— Паскуда мала,— буркнув Страйк.

Полворт відсторонено споглядав за тим, як його доньки буцають одна на одну пісок і холодну морську воду. Тільки коли менша не втримала рівноваги й упала в крижану хвилю, закричавши від шоку, він зреагував.

— Ач ви... ану ходіть сюди! Хутко, ну... самі винні! Сюди, пішли, пішли!

Полворти — батько й доньки — повернулися до готелю, і Страйк лишився сам.

Мартин на хвилях, звичний до