Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

Сатчвелл з’їв ще один шматочок картоплі, тоді раптом підвівся і пройшов повз Робін. Озирнувшись, вона побачила, що він заходить до чоловічого туалету. Ззаду він здавався старішим, ніж спереду: крізь біле волосся виднілася рожева потилиця, джинси обвиснули.

Робін вирішила, що Сатчвелл вважає розмову закінченою. Однак вона мала ще один козир у рукаві: можливо, небезпечний, але краще його розіграти, ніж дозволити допиту отак закінчитися, коли питань стало більше, ніж відповідей.

Сатчвелл повернувся тільки за п’ять хвилин, і Робін бачила, що він себе накрутив за цей час. Він не став сідати, а став над нею і заявив:

— Ти не детектив. Ти бісова журналістка.

Знизу його черепашача шия особливо впадала в око. Ланцюг, бірюза, срібло, довге волосся — все це тепер здавалося карнавальним костюмом.

— Можете подзвонити Анні Фіппс і спитати, якщо хочете,— відповіла Робін.— Я маю її номер. Самі подумайте, нащо пресі цікавитися вами, коли минуло стільки років?

— Я ними ситий по горло з минулого разу. Все, я йду. Не хочу цього більше. Я маю одужувати після операції.

— Останнє питання,— сказала Робін,— яке ви точно захочете почути.

Цього трюку вона навчилася в Страйка: тримайся спокійно, проте тисни. Нехай людина стривожиться: що ще ти маєш?

Сатчвелл розвернувся. Погляд єдиного ока був твердий. Більше не було й тіні флірту, ніякого бажання виявляти до неї ласку; тепер Робін сприймалася як рівня — як ворог.

— Присядете? — спитала Робін.— Це недовго.

На мить завагавшись, Сатчвелл опустився на свій стілець. Тепер його кудлата голова перекривала голову оленя, яка висіла на стіні ззаду. З того місця, де сиділа Робін, скидалося, ніби роги ростуть просто з білого волосся, що тонкими кучерями опадало йому на плечі.

— Марго Бамборо знала дещо, що ви хотіли приховати,— сказала Робін.— Так?

Сатчвелл сердито глянув на неї.

— Щось про сон і подушку? — провадила Робін.

Усі риси його обличчя напружилися; Сатчвелл став схожий на стерв’ятника. Зморшкуваті, спалені сонцем груди під білим волоссям провалилися; він видихнув.

— Таки розповіла комусь? Кому? — Робін не встигла нічого сказати, як він уже провадив сам: — Чоловікові, га? Чи отій ірландській паскудниці?

Його щелепи працювали, жуючи повітря.

— Не можна було їй казати,— промовив Сатчвелл.— Яку тільки дурню не зробиш, коли п’яний і закоханий, чи що там було між нами. А тоді я стільки років боявся, шо вона...

Він замовк.

— Вона згадала про це, коли ви знову зустрілися? — спитала Робін, намацуючи шлях, вдаючи, що знає більше, ніж насправді.

— Вона спитала, як там моя бідна мама,— відповів Сатчвелл.— Я був подумав, шо вона натякає... Але, мабуть, ні. Мабуть, як стала лікаркою, то зрозуміла, змінила погляди... Надивилася на таких, як Бланш. На життя, яким не варто жити.

Він трохи подався уперед і додав:

— І все одно я думаю, шо то був сон. Шо ще? Мені було шість років. Мені все наснилося. А навіть коли й ні, вони обидві мертві, і різниці тепер уже немає. Моя старенька мама померла у вісімдесят дев’ятому. Вже нічого в бідолахи не спитати. Мати-одиначка, крутилися як могла... То милосердя,— додав Сатчвелл,— припинити страждання іншої людини. Милосердя.

Він підвівся, страшно блідий під засмагою, зі змарнілим обличчям, розвернувся і пішов був геть, але раптом розвернувся і швидко підійшов до Робін. Його щелепа рухалася.

— Я думаю,— заявив Сатчвелл якомога ядучіше,— що ти — суче мале стерво.

І після того він пішов зовсім.

У Робін навіть пульс не прискорився. Вона відчувала переважно піднесення. Відсунувши сумнівні закуски, вона підтягнула до себе металеве відерце, яке Сатчвелл покинув, і доїла після художника картоплю.

48

...сер Артеґалл давно узяв

На себе труд...

І за її наказом знову він На узбережжя моря повернув...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Похорон Джоан завершив улюблений гімн моряків: «Отець вічний, наш спаситель». Парафіяни співали знайомі слова, а Тед, Страйк, Дейв Полворт і троє товаришів Теда з рятувальної служби підняли труну на плечі й понесли проходом простої церковці з кремовими стінами, дерев’яними сволоками й вітражами, які зображували святого Моса Корнволльського — йому була присвячена церква, на його честь було названо містечко. Святий у пурпурових шатах, зображений в оточенні маяка й тюленя на скелі, проводжав носіїв труни поглядом.

Спасителю, Твоїм словам покірні

І буйні хвилі, і вітри немирні.

Ти між вали розгнівані ступав І в бурунах спокійно спочивав...

Полворт, серед шістьох чоловіків найменший, ступав одразу за Страйком і докладав усіх зусиль, щоб гідно нести свою частину тягаря.

Жалобники (багатьом з яких довелося слухати службу стоячи або взагалі дослухатися до неї знадвору — стільки прийшло до церкви людей) сформували шанобливе коло довкруж катафалку, коли на нього вантажили труну з полірованого дуба. Ані шепоту не пролетіло, коли за тлінними рештками Джоан зачинили двері. Вбраний у чорне пальто грабар з прямою спиною сів за кермо, і Страйк обійняв Теда за плечі. Вони провели катафалк поглядами. Страйк відчував, як Тед тремтить.

— Тільки глянь, скільки квітів, Теде,— сказала Люсі, очі в якої були опухлі й червоні, і всі втрьох вони розвернулися до церковці, під фасадом якої буйно розквітли вінки й букети.

— Дивися, які гарні лілеї... Маріон і Гері аж з Канади замовили...

Парафіяни з церкви виходили, приєднуючись до тих, хто стояв надворі. Всі трималися осторонь від родини, боком проходячи під стіною церкви. Джоан, напевно, була б у захваті від