Олександр Станіславович Ульянов - Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов

3

Капітан Величко, із спецпідрозділу з розслідувань особливого призначення, дивився телевізор. Він сидів з нерухомим поглядом, в якому не було чого ані приховувати, ані тримати таємниці. Десь так виходило. Він сам був взірцем таємниці, нудної, як і всі державні справи, біля яких Величко обертався. Він стримів перед телевізором годинами, обтягнутий шкірою, наче чемодан. Відкопиливши губу, капітан поклав пульт, набрав повні груди повітря, затримав, порахував до чотирьох, а потім видихнув. Сьогодні він був одягнений просто: синя джинсова сорочка, чорні штани, чорні лаковані черевики. Кімнату заливало сонячною мелясою, хоча на вулиці стояв мороз, мінус десять, не більше, але цього було досить, щоби втискати голову в плечі. Стеля його кімнати нагадувала метрополітен. Високий прозорий купол з різноманітними малюнками, що зараз бігали дивними відображеннями у нього під ногами. Величко поклав пульт і подивився у глибину кімнати. Десь далеко, так видавалося, обман зору, розвалився у незалежній, трохи розв’язній позі його коханець. Зараз коханець повернув голову і глянув на капітана. У його погляді читався німий подив: перша година, а капітан просиджував біля телевізора до четвертої.

– Її поховали, – сказав капітан і підійшов до бару, дістав звідти пляшку зі «Смірновською», налив одну чверть у грановану склянку, випив залпом, подумав, потім ще налив.

– Чого ти так в хріна переймаєшся? – зараз його коханець встав: високий, із широкими, навіть ширшими, ніж у Величка, плечима. Бежева сорочка на його грудях була розхристана. Волохаті засмаглі груди. Ясні дитячі очі. Малинового кольору шини тільки посилювали у ньому інфантильність.

Звісно, це не могло не бісити Величка. Чесно кажучи, він не любив ані чоловіків, ані жінок. Якби було це можливим, то капітан обходився б і без тих, і без інших. Це було єдиною його проблемою. Інших не існувало. Він підійшов до вікна. І вікна він теж не любив. Особливо в столиці. Всі вікна в Києві, як не дивись, виходять у двори, на дахи, ще невідомо куди, але тільки не на вулиці. Принаймні у більшості випадків. Величко знову набрав у легені повітря й одним рухом, досить витонченим, чітким і жорстким, одвісив ляпаса коханцю. Той хилитнувся, закинувши голову, наче його відкинуло невидимою силою. Руки Величка вже покоїлися у кишенях.

– Я скільки разів говорив, щоб ти не допускався зі мною подібного тону.

Коханець замахав рукою, так, як обтрушують руку жінки.

– Чорт, у мене фотосесія на четверту, – сказав він.

Величко, не змінюючи пози, дав ляпаса ще влучніше, ніж першого разу.

– Не повторюй ім’я того, – прошипів капітан.

Коханець засміявся спочатку єхиднуватим дитячим смішком, потім упав у крісло і захвицав повітря ногами. Капітан приховав мимовільну усмішку. Але за хвилину сміх коханця переломився в істериці. З очей, вічно здивованих очей, бризнули сльози. О, цей старий голос кохання! Капітан став ближче до вікна. Місто лежало перед ним білими пагорбами. Він підняв руку, зелену проти світла долоню, і помітив на пучках кров. Кров, на диво, була зеленою.

– Хочеш замінити її на нього. Хороша парочка. Нічого не скажеш. Ви якраз танцювали на одній нитці. Тоді де місце для Бога? Нічого нового не вигадав, – коханець почухав мізинцем груди.

Капітан ударив його носаком, продовжуючи дивитися на хмари.

– Ні, з цього місця дивитися на життя легше.

– З чого, чорт тебе забирай? Що ти хочеш цим сказати? Як?

– Ось так, – і капітан засмалив його носаком у грудину.

Коханець завалився на бік, пискнув щуром. Удар носаком підкинув його у повітря. Він розтягнувся великою іграшковою жабою.

– Ось, саме так, – сказав капітан. – Гра повинна відбуватися у межах. А ти про це забуваєш.

– Я… Я… Що ти хочеш сказати… – Коханець повз на руках, допомагаючи однією лівою ногою, тягнучи за собою широкий віхоть чорної крові.

– Щоб у всьому розібратися до кінця, – додав капітан і пхнув коханця ногою у сідниці.

– Ха. У мене на очку не виросте клітор. Думай чи не думай. Ти збожеволів від цієї баби. Тобі вже не хочеться бути підаром? Так і скажи. Але коли заскочив, ніколи не вискочиш. Га? – Коханець сів, зелена хусточка з’явилася у нього в руках, він затиснув її довгими пальцями, унизаними перснями. Висякався, делікатно й акуратно, щоб не замастити сорочку кров’ю.

Капітан зробив коло, повільно, намагаючись не наступити на зміїсті тіні. Потім зупинився знову там, звідки прийшов. Присів навпочіпки. Взяв за підборіддя юнака і заглянув у його очі, чисті, бездонні, з дитячим здивуванням очі.

– Про що ти думаєш? – запитав.

– Мені боляче, – і коханець сунув йому під носа руку в засохлій крові.

– Ти не помітив, яка тиша навколо? Завжди така тиша, коли хтось помирає… І тоді приходить думка, така порожня, наче літній полудень: можливо, все вигадка, а те, що ми відкинули, є дійсність?

– Дурниці, – шмаркнув носом коханець.

Борлак швидко забігав на горлянці капітана, він сковтнув терпку слину, задер підборіддя, ворухнувши щелепою:

– Але чому завжди виходить так, як не ми, а він хоче, – сказав просто, а не запитав Величко.

– Хто?

– Христос.

– Знову ти про це? Перестань. Залиш усе це на… – він покрутив долонею, досить віртуозно, у себе перед носом. – Ми, саме так: ми не релігійні. Залиши це попам і мистецтву. – Коханець зробив спробу зіп’ястися на ноги. Капітан ухопив його за плече, стиснув пальці, що аж тріснули кісточки, і коханець, повільно тягнучи сукроватицю до носа, сів і запопадливо подивився у мужнє обличчя капітана Величка.

– Яка тиша. Прямо-таки чортова, блядь, тиша… Колись у дитинстві я полюбляв дивитися і спостерігати за товстими людьми. Мені приємно було усвідомлювати, що вони нічим не подібні до мене. Але головне ось у чому: я був певен, що коли підійду до них і почну говорити, вони мене не проженуть, а зрозуміють. Так, саме наче я близький їм по плоті, – вільною рукою Величко попорпався у кишені, намагаючись відшукати сигарети.

– Давно ти думаєш про це? – коханець потерся щокою об його гостре коліно. – Краще… ну… Краще жити одним днем.

– Саме так він і вчив…

– Знову. Дай спокій тому, до чого навряд чи будеш належати.

– Т-с-с, – капітан приклав до губ вказівного пальця. – Краще не