Ілсе Санд - Компас емоцій. Як зрозуміти свої почуття, Ілсе Санд

миті ви додаєте нові елементи до пазла свого «я» й робите його більш цілісним. Іноді клієнти звертаються до мене по терапевтичну допомогу на шляху самопошуку. Тоді я маю за обов’язок слухати, приймати і відображати їхнє «я». Саме в цьому віддзеркаленні пацієнти мають нагоду пропустити зайве й натомість віднайти важливі подробиці, які дозволять пізнати себе на набагато глибшому рівні.

Окрім цього, я допомагаю пацієнтам отримати характеристики від інших: що більше свідчень знайдеться, то краще. Іноді я прошу їх запитати у трьох людей, яке враження вони на них справляють, і поділитися зі мною цією інформацією зі мною наступного разу. Для більшості це чудова нагода почути думку інших про себе. Звичайно, часом відповіді надто розмиті, так що користі від них жодної. Але в інших випадках клієнти отримують важливу інформацію, яку можна використати для підвищення впевненості в собі.

Підсумок розділу 13: відмовтеся від пояснень: розширюйте самосприйняття

Якщо ви схильні часто пояснювати свою поведінку, можна попрацювати над посиленням почуття свого «я». Попросіть друзів або фахівця допомогти вам.

Що впевненішими в собі ви будете, то міцнішим виявиться ваш фундамент самооцінки і тим менше ви боятиметеся бути собою у стосунках.

Чим більше прийняття і гнучкості матиме ваша самооцінка і чим краще ви розумітимете себе, тим легше вам буде приймати інших. Ви створите комфортну та безпечну атмосферу довкола себе.

Як сказав грецький філософ Арістотель: «Бути мудрим — означає знати себе, пізнавати своє “я” й розвивати вроджену силу, яка й робить тебе унікальним».

Надія

Оповідання

Вона сподівалася: колись він зрозуміє.

Намагалася висловлюватися зрозуміло. Довго добирала правильні слова, і щоразу, коли вдавалося знайти ті, що по-новому описували її біль, вона з великою надією промовляла їх до нього. Фантазувала, що вираз його обличчя зміниться, він ніжно погляне і скаже: «Тепер я розумію, чому ти не можеш із цим змиритися».

Зазвичай часу, щоб візуалізувати й завчити ці слова, не бракувало. Із попереднього досвіду вона засвоїла, що коханого треба підготувати до розмови. Тому спочатку обережно запитувала, чи має він вільну хвилину. Вона ледве наважувалася дивитись на нього, коли говорила. Але не могла втриматися, щоб глянути впівока. Те, що вона бачила, майже відбивало у неї бажання порушувати цю тему. У нього був такий вигляд, наче вона вилила йому на обличчя відро брудної води. Відсторонення... І все ж він завжди погоджувався знайти у своєму графіку час на розмову. Після цього вона вела внутрішні діалоги з собою, щоб виразити свої думки якомога чіткіше.

Їй поки що не вдалося дібрати правильних слів — принаймні вони не мали очікуваного ефекту.

Вона записалася на консультацію до психотерапевта Оле Петерсена кілька місяців тому. На сайті частенько розглядала його фото, і все ж у житті лікар мав інакший вигляд. Зовсім не схожий на експерта. Дещо невпевнений, надто людяний. Це викликало сумніви. Чи справді цей психотерапевт їй підходить?

— Ви зможете мені допомогти? — запитує вона, втупившись поглядом у стіл.

Якусь мить Оле Петерсен дивиться на пацієнтку так, ніби обдумує запитання.

— Чого саме ви від мене чекаєте? — нарешті запитує він.

Вона здивовано підводить погляд.

— Щоб ви допомогли мені дібрати слова, які дозволять до нього достукатись!

Оле Петерсен знову мовчить, і ще до того, як він почне відповідати, вона розтлумачує відповідь по виразу його обличчя. Ця відповідь «Ні».

— Зате я можу навчити вас чогось нового, — каже Оле.

Розгублена, вона йде до свого автомобіля. Здається, її внутрішній пазл розібрали і змінили форму деяких елементів, тому тепер їх неможливо скласти докупи.

Протягом усієї дороги додому вона плаче над своїм змарнованим життям. Вона витратила стільки енергії в пошуках розуміння. Тепер вона бачить себе ніби відсторонено: умовляння, сподівання, ходіння навшпиньках заради того, щоб він зрозумів, — усе це марно!

У літньому будиночку досить тихо, щоб знову спробувати відшукати себе. Вона довго гуляє узбережжям. Дме сильний вітер — саме те, що потрібно. Свист вітру й рев моря дозволяють викричатися й наплакатися. Можна не перейматися, що хтось почує. Яке кому діло до її зіпсованої зачіски й обвітреного обличчя?

Усередині щось зруйнувалося. Віра в те, що одного дня, коли їй удасться точно висловити свої почуття, він забуде власні потреби й дасть те, чого їй так бракує. Те, що діти можуть отримати від батьків лише в дитинстві. Чому ж вона так довго не могла собі в цьому зізнатися? Адже її власні потреби для неї завжди були на першому місці — вона рідко ними поступалася, хіба коли розраховувала отримати щось натомість.

Вона знову оплакує своє дитинство. Оплакує те, про що мріяла, але так ніколи й не мала вдосталь. Вона пригадує себе шестирічну. Ось ця дівчинка сидить навпроти батька, поки той читає газету. Дивиться на нього великими спраглими очима, які чітко промовляють: «Поглянь на мене! Побач, ким я є! Обійми мене!»

«Чи не хочеш погратися надворі?» — казав її батько, коли нарешті відводив очі від газети.

Таким їй запам’яталося дитинство. Невпинне прагнення постати в центрі чиєїсь уваги, відчути прийняття й розуміння. Здається, тепер вона переживає свій смуток глибше, ніж будь-коли. І водночас щось ніби втрачає свій вплив на неї.

Через кілька днів вона їде додому. Прямує до саду. Зупиняється, розглядаючи його з віддалі. Він видається їй меншим і похнюпленим. Згорбився, ніби від тягаря проб­лем. Вона відчиняє двері в сад і відчуває запах бузини, яка щойно зацвіла. Вода дзюркоче у фонтані — цей звук завжди її заспокоював.

Він повертається, зачувши її ходу. Він радіє. Вона дивиться на нього прямо.

— Я мушу тобі щось сказати.

— Гаразд... — здивовано відповідає він. Усмішка зникає, обличчя серйознішає. Він міцно стискає держак граблів, аж біліють пальці. Він ніби шукає підтримки.

— Я ненавиджу, коли ти голосно вмикаєш радіо рано-вранці.

— Гаразд...

— Ти цього не розумієш і ніколи не зрозумієш, бо в тебе не такі чутливі нерви.

— Гаразд...

Зморшка між його бровами трохи розгладжується.

— Я не можу більше цього терпіти і не терпітиму.

Вона дивиться йому прямо в очі й цієї миті почувається на диво повноцінною.

— От воно що... — він відводить погляд.

— Ти готовий поважати мої прохання? — вона провадить далі.

Тепер уже він дивиться на неї прямо, наче вперше її побачив.

— Мабуть, доведеться.

— Доведеться, якщо хочеш жити зі мною.

— Хочу, Ханно. Я скучив за тобою.