Анна Мавченко - З роду старої крові, Анна Мавченко

Розділ 4.

Ризик – це ставка, яку роблять, покладаючись на мінливу удачу. Розумні гравці знають, коли варто зробити хід, а коли краще пригальмувати. У вдачі немає улюбленців, прихильність її не вічна. Але що справді вічне – це незмінне бажання цієї зрадливої пані дивувати. Сьогодні ти могутній король, а завтра – блазень. Все або ніщо – ось ціна ризику. Шкода, не кожен розуміє свою межу «всього».

 

***

Наступні два тижні стали, мабуть, найпрекраснішими за останні кілька років для Еллі та найжахливішими – для її нареченого. Вже легендарний у трьох королівствах Інґвар Хродґейр, прозваний Середнім світом «дикуном із Півночі», дивовижним чином за такий короткий час зміг узяти під контроль повністю всі землі вільних племен. Ірни з Шайванами добровільно присягнули йому на вірність, а от Морнів довелося приборкувати силою. І в такий нелегкий для них час король Осмальд не проявив жодного милосердя й не послав навіть мізерний кінний загін у допомогу, покинувши союзників напризволяще.

Королі Середнього світу до останнього відтягували момент втручання в цю дивну й цілком неочікувану війну. Ще ніхто до кінця не був певен, чи посміє невідомий виходець із суворих льодових земель Півночі кинути виклик трьом могутнім королівствам, що розділили між собою решту континенту. Але розумні побоювання в королів усе ж були, бо направду ніхто не знав, які цілі переслідує цей Хродґейр. Троє правителів до останнього розумно остерігалися його, а втім, кожен боязко посилював заходи безпеки на території своїх земель та укріплював оборонні позиції на кордонах, дотичних до тепер уже підкорених територій Ірнів і Морнів.

Саме тому король Артмен просто не мав часу на свою наречену й весілля, яке довелося відкласти. Часто зникав у залах перемовин, рідко повертався до своїх спалень на ніч, подорожував до Ґвотерманського королівства на засідання Трисоюзної Ради, що об’єднувала в собі представників усіх трьох королівств... Аж доки таємний гонець не приніс і не всунув йому під носа послання. Це сталося на ранковій нараді правителя Кастірману з його радниками й чиновниками.

– Інґвар Хродґейр, названий конунгом Скальдських земель за Правом Сили, самопроголошений король території вільних племен, один із безсмертних лордів Високого світу прагне особистої зустрічі з Його Величністю королем Артменом Сізарманом, – зачитав похмуро один із радників, тоді швидко пробігся очима по написаному й коротко переказав наступне: – Він дає обітницю про ненапад до й під час самої зустрічі. Готовий прибути до Колінора вже завтра ввечері. На роздуми залишає один день. Якщо ми згодні на перемовини – королю необхідно залишити на папері підпис своєю кров’ю і вже цього вечора відправити посланця назад. Якщо ні – Кастірман стане наступною ціллю завойовника.

У залі на довгу мить запанувала тяжка тиша.

– Усе-таки лорд, – видихнув хтось із радників з досадою.

– Це все змінює! – охнув уже інший.

– Ми не знаємо його повних можливостей. Але нам відомо, що на його боці, крім власної армії, ще й новопідкорені племена – а цього вже достатньо для того, щоб погодитися на перемовини, – заявив палко іще хтось.

Король Артмен утомлено схилив голову. Цього ще йому бракувало! Ворожнеча з лордом Високого світу до добра не доведе. Війн між людьми й надприродними істотами вже давно не було, понад три тисячоліття. Що ж змінилося тепер? Чому цей самовпевнений покидьок не дає простим смертним мирно існувати далі? Чому йому так не сиділося на його богами забутих землях? Чому з’явився саме тоді, коли Артмен отримав реальний шанс заволодіти ще й землями Сайріфії. Ця подія стала б епохальною в успішній історії його королівства, а тепер ці плани під великим питанням. Війни однозначно не можна допустити.

– Ваша Величносте! – нарешті, докричався до повелителя один із його радників. – Яким буде ваше рішення? Чи все ж потрібен час на роздуми?

– Не потрібен, – впевнено видав Артмен, а тоді звівся на ноги й, злісно карбуючи кожен крок, попрямував до виходу з зали, кинувши на ходу: – дамо відповідь згодою, підготуйте все до прибуття почесного гостя!

Король був рішуче налаштований вийти з цих перемовин переможцем. Навіть якщо для цього доведеться зрадити своїх союзників. Кожен виграє війну, як може. Й правитель Кастірману сподівався, що зробить це ще до того, як вона почнеться.

Еллі, як і бувало зазвичай, проводила час у саду. Це щоб не сидіти в чотирьох стінах, божеволіючи від нудьги й замкнутого простору. Вона лише те й робила, що гуляла давно завченими стежками й насолоджувалася тишею, доки була така змога. Знала, що довго метушня не триватиме: рано чи пізно Колінор або знищать, або дадуть йому спокій. Чесно кажучи, їй подобався більше перший варіант, попри те, що невинним людям Кастірману зла вона не бажала.

– Ваша Високосте, Його Величність чекає на вас у своєму кабінеті, – у тому ж таки саду на одній із мокрих від дощу лавочок принцесу застав знайомий камердинер.

– Чого б це? – нахмурилася дівчина.

Щось їй підказувало, що добром цей візит точно не закінчиться.

– Не знаю, Ваша Високосте. Велено було лише покликати.

Тяжко зітхнувши, Корнелія звелася на ноги й неохоче попрямувала за поводирем. Усю дорогу їй надокучали тривожні думки щодо причини такої раптової зустрічі. Два тижні за неї ніхто не згадував – і раптом на тобі. Хай якою сміливою вона намагалася бути, однаково боялася, що ТА ніч повториться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍