Олексій Геращенко - Лише секунда

немає, рукав темно-зеленої сорочки заправлено в штани. Хлопчаку кортить кудись втекти, в його позі — готовність кинутися геть від нудного позування фотографу. Дивно: те ж обличчя. Зустрів би — упізнав без вагань. Майже те саме. Нічого не змінилося, крім очей. Я уявив собі, як Вітька кричить Толіку зараз: «Жидяра!» А в цих очах було стільки впевненості, стільки дорослості, що не лишалося жодних сумнівів: він вийшов би з цієї сутички переможцем. Що б він зробив? Замахнувся б своєю єдиною рукою, вклавши в удар всю силу, щоби вистачило цього одного удару? Або просто посміхнувся б і знизав плечима? Я не знаю, але раптом чітко зрозумів, що ця людина на фотографії, з якою я сидів колись за однією партою, тепер цілковито інша. Те ж обличчя, ті ж пухкі губи, ті ж кучері, але чогось не вистачало. Може, мами? Можливо, мами, яка схвально киває головою і промовляє своїм впевненим тихим голосом: «Так, Толю, все правильно. Усе правильно. А ця рука? Облиш, це лише рука. Головне, що голова на плечах. Коли голова на плечах, однією рукою зробиш більше, ніж хтось двома. Зробиш більше».

Напевно, він одружився зовсім молодим. У нього вже є синочок. Маленьке продовження всього.

***

Я закрив щоденник і поклав його на стіл. Помацав свої пальці. Здається, я не сплю. Тоді у чому ж річ? Так, потрібно мислити раціонально. Я винаймаю квартиру в старому будинку, живу тут менше тижня і під старими дошками паркету знаходжу згорток. У ньому загорнуто щоденник — зошит із написаним від руки текстом. Во­чевидь, щоденник мав би належати господарю квартири або комусь, хто жив тут до нього. Я вирішую заглянути в чужу історію життя, аж раптом читаю про самого себе. Що це означає?

Перше і найпростіше пояснення — я зараз сплю. Звісно, у мене ніколи не було таких снів, але що з того? Тоді все просто. Я прокинусь — і ніякого щоденника не буде. Просто уві сні мозок покопирсався у своїх далеких закуточках, дістав спогади мого дитинства, записав у такій химерній формі і видав їх мені.

Дивно, я щипаю себе, відчуваю біль, але не про­кидаюся.

Що іще? Якщо я не сплю, то це означає, що це я сам написав цей щоденник. Його ж і викладено у формі спогадів. Певно, мені було погано, я сів і написав про себе. Адже мені було погано? Не те слово. Не думаю, що може бути жахливіше. Я міг збожеволіти. Або просто впасти в такий стан, про який зараз не пам’ятаю. Кажуть, мозок має внутрішні механізми захисту і допомагає все найгірше забути або пофарбувати якимись іншими фарбами, уявити все під барвистішим й привабливішим поглядом. Тоді це провал у пам’яті. А може, я записався на якісь сеанси до лікаря, він мене ввів у стан гіпнозу, і я записав усе це? А що як це такий новітній метод психотерапії, коли в тебе стирають щось із пам’яті, а потім ти можеш прочитати про події, ніби зі сторони?

Що ще? Інших ідей не виникало.

Я ліг на диван і задумався. Зараз заплющу очі, заспо­коюся і подихаю глибоко. Ми лякаємося невідання. А чого тут боятися? Це всього лише зошит із літерами. Швидше за все, я потім відкрию очі — і він зникне. Я заспокоївся і якось одразу непомітно для себе провалився в сон.

***

Вранці я виявив, що лежу, накритий пледом, на дивані. Сонячні промені холодного морозного ранку розтікалися світлими плямами по паркету. Я висунув руку з-під пледа і миттю сховав її назад, загорнувшись до підборіддя. Вилазити зі свого теплого притулку категорично не хотілося.

Мобільний телефон задеренчав вібродзвінком на столі, і я, намагаючись зберегти тепло, кутаючись у плед, дрібними кроками підбіг до стола.

— Привіт, Андрію! — бадьоро увірвався в моє вухо голос шефа. — Ти вже на роботі?

— Ось-ось буду, — збрехав я, щосили намагаючись, щоби голос не здавався сонним.

— Через сорок хвилин у нас зустріч із власниками, матеріали готові?

— Так, — відповів я, перетворюючи обличчя на гримасу і вимовляючи беззвучно губами нецензурну лайку.

— Тоді зустрічаємося там. Бувай, — він поклав слухавку.

Я зиркнув на годинник, який показував, що робочий день триває вже двадцять одну хвилину, видавив з себе крізь зуби стогін відчаю і кинувся до ванної.

Вісім хвилин. Стільки часу потрібно, щоби поголитися, умитися і одягнутися, вибігаючи на вулицю і натягуючи на себе зимову куртку.

Сорок шість, сорок п’ять, сорок чотири... Далі я перескакую через сходинки, палко сподіваючись на те, що сьогодні потраплю на роботу швидко. Дев’ять, сім, п’ять... А що зі щоденником? Він був на столі? Намагаюся відновити картину в пам’яті, але не можу. Немає часу на те, щоби вертатися. Я з силою розчахую двері під’їзду, добігаю до машини, кидаю на заднє сидіння портфель і рушаю на холодному двигуні, погойдуючись взад-вперед у такт смикання автомобіля.

Уже дорогою набираю по черзі співробітників, розповідаючи, які документи і таблиці роздрукувати, кляну їх за нерозуміння і хвацько проїжджаю світлофори, що перемикаються з жовтого на червоне світло.

Рівно о десятій ранку з папкою паперів вбігаю в приймальню власників та переводжу подих.

— Шефи зараз зайняті, присядьте, — млосним голосом вимовляє худюща довгонога секретарка, неспішно клацаючи по клавіатурі довгими нігтями з хитромудрим синьо-жовтим візерунком.

Слідом за мною заходить директор — і вона повторює ці ж слова тим самим голосом та з тою ж інтонацією.

Нарада минула як завжди. Власники хотіли всього й одразу, ми обіцяли половину і частинами.

Усі мої матеріали виявилися нікому не потрібними, тому що деталі їх не цікавили.

— Щось ти виглядаєш втомленим, — сказав мені директор, коли ми виходили з кабінету.

— Зима, спати хочеться, — зітхнув я.

Він поплескав мене долонею по спині, і ми розійшлися.

Я сидів на робочому місці і рахував хвилини. Швидше б закінчився цей день, щоби поїхати і подивитися, чи на місці щоденник. Я совався на стільці, намагався зайняти себе роботою, пив каву і дивився у вікно.

Зрештою не витримав і подзвонив шефу.

— Володимире Івановичу, це Андрій, щось відчуваю себе не дуже, можна поїду додому?

— Давай, лікуйся, — байдуже дозволив шеф.

Я радісно відкинувся у кріслі, потім кілька разів кашлянув, витримав паузу і почав збиратися додому.

— Прихворів, здається, — сказав я вголос всім і нікому одночасно.

Кілька людей відірвалися від своїх моніторів і, удаючи співчуття,