Ліза Фельдман Барретт - Як народжуються емоції

мозку сигнал використати конкретні уявлення для моделювання та конструювання вашого сприйняття емоцій. Ось чому на повному фото Серени Вільямс ви бачите тріумф, а не жах. По суті, ви залежите від своїх уявлень про емоції щоразу, коли сприймаєте емоції іншої людини. Щоб сприймати опущені кутики губ як смуток, потрібно мати уявлення про категорію «Смуток», щоб сприймати розширені очі як переляк — про категорію «Страх» і т. д.

Згідно з класичним поглядом, вам не потрібні жодні попередні уявлення, щоб сприймати емоції, бо останні начебто мають універсальні відбитки, які всі люди у світі здатні розпізнавати від самого народження. Дуже скоро ви переконаєтесь зовсім в іншому. Застосовуючи теорію конструйованих емоцій у поєднанні з дрібкою оберненого проектування, ви побачите, що уявлення є ключовим інгредієнтом для сприйняття емоцій. Ми почнемо з найкращої експериментальної техніки для демонстрації того, що певні емоції універсальні, — методу базових емоцій, використовуваного Сільваном Томкінсом, Керролом Ізардом та Полом Екманом (див. розділ 1). Далі систематично зменшуватимемо обсяг уявлень про емоції, доступних нашим об’єктам дослідження. Якщо їхнє сприйняття емоцій дедалі гіршатиме, це підтвердить наше припущення, що уявлення є надзвичайно важливим інгредієнтом для конструювання сприйняття емоцій. Ми також дізнаємося, як емоції можуть виявлятись універсально пізнаваними за певних умов, відкриваючи двері до нового, кращого розуміння того, як вони створюються.

• • •

Як ви, можливо, пригадуєте, метод базових емоцій було розроблено для вивчення механізму «розпізнавання емоцій». У кожному експерименті дослідження об’єкт бачить фотографію якогось обличчя, ретельно відтвореного спеціально підготованим актором, що зображує так звані прояви певних емоцій: усміхнене — для радості, насуплене — для гніву, з опущеними кутиками губ — для смутку і т. д. Фото супроводжується невеличким набором назв емоцій, зображених на рис. 3.2, і об’єкт дослідження обирає слово, яке, на його думку, найкраще відповідає цьому обличчю. В одному випробуванні за іншим з’являються ті самі слова. В іншій версії методу базових емоцій учасник експерименту обирає одну з двох чи трьох світлин, що, як він вважає, найкраще відповідає короткій історії або опису на кшталт: «Її мати померла, і вона почувається дуже сумною».

Об’єкти дослідження з усього світу (Німеччини, Франції, Італії, Англії, Шотландії, Швейцарії, Швеції, Греції, Естонії, Аргентини, Бразилії та Чилі) вибирають очікуване слово чи обличчя в середньому приблизно у 85 % випадків. У культурах, що менш схожі на Сполучені Штати, таких як Японія, Малайзія, Ефіопія, Китай, Суматра й Туреччина, об’єкти співвідносять обличчя і слова трохи гірше, даючи очікувану відповідь приблизно в 72 % випадків. У сотнях наукових досліджень ці результати використано для висновку, що вирази обличчя є універсально впізнаваними, а отже, універсально створюваними, навіть людьми в далеких культурах, що мало контактують із західною цивілізацією. Урешті-решт, ці результати досліджень із «розпізнавання» емоцій так добре відтворювалися протягом останніх кількох десятиліть, що універсальні емоції, схоже, кваліфікуються вже як один із тих рідкісних «залізних» наукових фактів, що не підлягають спростуванню, на кшталт закону всесвітнього тяжіння.

Річ у тім, що універсальні закони мають прикру звичку втрачати свою універсальність. Закон всесвітнього тяжіння Ньютона вважався універсальним лише доти, доки теорія відносності не продемонструвала, що він таким не є.

Подивіться, що станеться, якщо внести зовсім незначні зміни в метод базових емоцій. Просто приберемо перелік назв емоцій. Тепер опитувані мають вільно позначити ті самі фотографії однією з десятків (чи навіть сотень) назв емоцій, які вони знають (як у дослідженні, в якому використовувався рис. 3.3), замість вибирати відповідь із короткого переліку можливостей, як це було в експерименті з рис. 3.2. Коли ми це робимо, рівень успішності об’єктів різко падає. В одному з перших досліджень із вільним позначенням емоцій об’єкти позначали обличчя очікуваними назвами (або їхніми синонімами) лише в 58 % випадків, а в наступних експериментах результати були ще нижчими. Якщо ж сформулювати більш нейтральне запитання, без посилання на емоцію взагалі: «Яке слово найкраще описує те, що відбувається в душі цієї людини?» — результати виходять іще гіршими.

Чому така невелика зміна зумовлює таку велику відмінність? Тому що короткий перелік назв у методі базових емоцій (техніка «примусового вибору») є мимовільною шпаргалкою для об’єктів дослідження. Ці назви не лише обмежують доступні варіанти вибору, а й спонукають учасників моделювати мімічні конфігурації для відповідних емоцій, готуючи їх побачити одні емоції, а не інші. Такий процес називається скеровуванням. Коли ви вперше поглянули на обличчя Серени Вільямс, я скерувала вас подібним чином, сказавши, що ця жінка «кричить від жаху». Ваше моделювання вплинуло на те, як ви категоризували сенсорні сигнали від її обличчя, щоб розпізнати вираз. Так само об’єкти дослідження, яким дають перелік назв емоцій, скеровуються відповідними уявленнями про емоції (тобто моделюють їх), коли відносять до певних категорій вирази обличчя, які бачать. Ваші уявлення є ключовим інгредієнтом для розпізнавання емоцій інших людей, і назви емоцій активують цей інгредієнт. При цьому вони мають нести основну відповідальність за створення того, що подається як універсальне сприйняття емоцій у сотнях досліджень, де використовується метод базових емоцій.

Вільне позначення зменшило роль такого інгредієнта як уявлення, але не надто. У своїй лабораторії ми пішли на крок далі й прибрали всі назви емоцій, надруковані або вимовлені. Якщо теорія конструйованих емоцій правильна, тоді ця невеличка зміна мала погіршити сприйняття емоцій ще більше. У кожному випробуванні експерименту ми демонстрували об’єктам дві фотографії без слів поруч одну з одною (рис. 3.4) і питали: «Чи переживають ці люди однакову емоцію?» Очікуваною відповіддю було просто «так» або «ні». Результати цього експерименту із зіставленням облич виявилися промовистими: об’єкти ідентифікували очікуваний збіг лише в 42 % випадків.

Після цього наша команда урізала інгредієнти ще більше. Ми активно перекривали своїм досліджуваним доступ до їхніх уявлень про емоції, використовуючи одну просту експериментальну техніку. Ми змушували їх знову і знову повторювати назву якоїсь емоції, наприклад «гнів». Рано чи пізно це слово стає для об’єкта просто набором звуків («гні-ів»), психічно відокремленим від свого значення. Ця техніка має такий самий ефект, як і створення тимчасового ураження мозку, але вона абсолютно безпечна й триває менш ніж секунду. Одразу після цього ми, як і перед тим, показували об’єктам два обличчя без слів поруч одне з одним. Успішність учасників експерименту падала до гнітючих 36 %: близько двох третин їхніх відповідей були неправильними!

Ми також тестували людей із постійними ураженнями мозку, які страждали на нейродегенеративну хворобу під назвою «семантична деменція». Такі пацієнти мають проблеми із запам’ятовуванням слів та понять, зокрема й для емоцій. Ми роздавали їм 36 фотографій: шість акторів, кожен з яких демонстрував мімічні конфігурації шести різних базових емоцій (посмішки зображували радість, опущені кутики губ — смуток, насуплені брови — гнів, вибалушені очі — страх, зморщений ніс — відразу, плюс нейтральний вираз). Після цього вони мали посортувати фотографії, розкладаючи їх у стосики будь-яким чином, що був для них значущим. Досліджувані були нездатні згрупувати всі насуплені обличчя у стосик гніву, всі обличчя з опущеними кутиками губ — у стосик смутку і т. д. Натомість вони створювали лише позитивні, негативні та нейтральні