Уляна Пас - Холодна ніжність, Уляна Пас

– Яка зустріч, Алісо! Я спочатку не повірив, що це ти! – заявляє. – Їхав собі у справах і побачив у вікні знайоме обличчя. Тобі не здається, що це доля?

– Не здається, – кажу сухо. У випадковості я практично не вірю. Ну яка доля? Що він верзе? 

Від думки, що Влад за мною стежив, стає недобре. Та ще більше мене дратує те, що до цього може бути причетний мій хресний. 

Взагалі не розумію, якого біса він налагодив стосунки з моїм батьком! Жили ж вони собі окремо і бізнеси окремо вели! 

Мені не подобається це возз'єднання. Відчуття якесь нехороше від думки, що у них буде спільний бізнес. А ще – спільний ворог. 

– Ти все така ж колюча, – Влад розслаблено відкидається на спинку крісла, і його зовсім не бентежить те, що він сів тут без мого на те дозволу. – Давай замовлю тобі чогось солодкого. Можливо, подобрішаєш.

– Сумніваюсь, що це допоможе, – кажу прямо. – Я не люблю, коли лізуть у мій особистий простір. Ти сів тут і навіть не поцікавився, чи хочу я цього.

– А ти не хочеш? – дивується.

– Ні, – коротко карбую і підводжусь. – Я вже піду. Маю ще справи сьогодні. 

– Я можу відвезти тебе, куди треба, – Влад також підводиться на ноги. Схоже, мої слова про особистий простір він пропустив крізь вуха. 

– Не варто напружуватись, – кажу і прямую до виходу. Зовсім не дивуюсь, коли Влад йде за мною. 

– Як дивишся на те, щоб обмінятися номерами телефонів? – питає вже на вулиці. – Я хочу запросити тебе на побачення.

– Не думаю, що мій хлопець зрадіє цьому! – випалюю, трохи перебільшивши про хлопця. Але ж Влад не знає, що я одинока. Алекса не враховую, тому що між нами немає стосунків. 

– У тебе є хлопець? – обличчя Влада в цей момент треба бачити. Він злиться. Дивиться на мене так, наче я його зрадила. 

– Чому настільки здивований? У мене не може бути хлопця? – питаю прямо. 

– Може, але… – Влад замовкає та обмірковує щось. – До зустрічі, Алісо! Сподіваюсь, що побачимось ще!

Дивлюсь, як він сідає у свою спортивну Audi та зникає за поворотом. Щось швидко втік, почувши про хлопця. У мене таке відчуття, що Влад поїхав до мого татка розбиратися, чого це його вплутали у любовний трикутник. 

Поки їду додому, разів десять пориваюсь набрати номер хресного. Розумію, що якийсь раз таки не зупинюсь. Найгірше те, що, можливо, Влад і не потенційний наречений. Я не хочу наїжджати на хресного з претензіями, поки остаточно не переконаюсь, що Влада до мене підіслали родичі. 

Замислившись, бреду тротуаром до свого під’їзду, але різко зупиняюся, коли бачу автомобіль Алекса. Кліпаю кілька разів, щоб розвіялось це марево, але нічого не змінюється. Він досі тут. 

Наближаюсь до пасажирських дверей і відчиняю їх. Алекс сидить за кермом і розмовляє з кимось телефоном. Він усміхається мені, а мій погляд опускається на пасажирське сидіння на якому лежить неймовірно гарний букет рожевих троянд.  

Я розумію, що вони для мене, і чомусь збивається дихання. А Алекс ще той романтик, як виявилося. Я такого подарунка не чекала. 

– Я пізніше тебе наберу, – говорить своєму співрозмовнику і залишає салон. Обходить автомобіль і сам дістає з салону квіти. – Це тобі, синичко!

– З якої нагоди? – питаю розгублено. Квіти забираю і мало не зариваюсь у них носом. Як будь-яка дівчина, відчуваю шалений прилив щастя. 

– А має бути нагода? – усміхається. – Я просто скучив.

Я відкриваю рота, щоб відповісти, а тоді швиденько закриваю. Щойно я хотіла сказати, що також скучила! І це була правда! Добре, що зупинилась вчасно! Не можна закохуватися в Алекса. Я не хочу стосунків, яким би класним він не був. 

– Дякую. Вони дуже гарні, – кажу щиро.

– Ти додому? На каву запросиш? У мене очі злипаються, – Алекс чекає на мою відповідь, а я помічаю, що він дійсно втомлено виглядає. Очі червоні, хоча й усміхається. 

– Ти не спав цієї ночі? – питаю, і якесь дивне відчуття в грудях з’являється. А що, як він був у іншої жінки після мене? 

– Виникли деякі проблеми по роботі. Довелося о п’ятій ранку їхати в офіс, – відповідає, а я видихаю. – То як, впустиш до себе? 

– Ходімо! – кажу, поки не передумала. Все-таки Алекс такий гарний букет подарував. Треба ж йому якось віддячити.