Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

маєш на увазі?» — спитав інший. «Бачиш, — показав той на шрам, — хотіла відгризти руку, щоб вирватись — злякалась, мабуть…» — «Мабуть», — задумався другий монах».

Топеш стрімко нахилився і витер Ксені лице — вона очунялась.

Тоді князь відразу ж торкнувся свого обличчя.

— Ну от і добре, — промовив. — Ну що, є жахіття?

Ксеня нахмурила чоло. Задумалась. Тоді кумедно так здійняла брови дугою і констатувала:

— Хм… Нема. Тобто не пам’ятаю. Не пам’ятаю його!

Ксеня взагалі раптом відчула таку легкість і гарний настрій, чого в неї не траплялось давно, а може й геть ніколи не траплялось.

— Усе буде добре.

— А знаєте, мій князю, я …я завжди думала, що він дивиться звідти, — кивнула вгору. — Просто вночі його не видно, а вдень видно. Страшно так. Я його боялась, а тепер ні. Я тоді в курнику думала: не можна ж, не можна так! Він же дивиться і нічого не робить. Він же має бути справедливим, а нічого не робить. І мені здалось, що його нема там угорі. Я кричу до нього: де ти? А звідти, згори, — тиша. Ні слова у відповідь. Я ж його просила, звала, але не прийшов, не відгукнувся навіть. А я, тобто ви, убили, порвали, поїли їх, а він не боронив і не допоміг. То я думаю… думала, де він є? У вселенній — де він?..

— Його нема.

Топеш важко видихнув і скривився, наче після тяжкої неприємної відрижки.

— А я … Ну…

Ксеня говорила вже без ноток того попереднього душевного болю, Навпаки, весело, проте ж її трохи приголомшив висновок князя.

— Киньте, Ксеню, — Топеш чогось перейшов на ви. — Вам набили голову різними дурницями п’яні монахи під час знущань. Подивіться на цих навіжених: Господи помилуй, Господи помилуй, — Топеш заговорив фальцетом, перекривляючи вірян. — Бога немає, як немає прощення їхнього, благодаті, любові та іншого. Бога немає, бо аби він був, то оця наволоч, — Топеш кивнув у бік дверей, — бігала б собі в Едемських садочках замість того, щоб гризти один одному горлянки, вбивати самих себе, давитись плотськими втіхами, красти, підло брехати, валятись у багні й поливати сим багном інших, самим своїм існуванням заперечуючи існування Його! Бога немає, бо аби він хоч трохи був, то не розпинав би своїх дітей на хрестах, не топив би їх у вині і не доводив до побоїщ сотні, тисячі, не оскверняв би свого ймення кров’ю. Бог би змилостивився. Аби Бог хоч трішечки був, він для початку навчився б любити сам. Бога немає.

Топеш крутнув головою.

— Їсти хочеш?

Двері рипнули, і в погріб увалився товстий чоловік, у рясі, з перекошеним обличчям — то був піп місцевої церковки.

— Спасе тебе твій Бог?..

Ксеня підвелась.

Священик звів переляканий погляд у смарагдовий світ Топешевих очей. Князь, як і раніше, сидів на підлозі. Ксеня підвелась не на долівку, а в повітря. Швидко в повітрі ж промайнула за спину попа. Той не знайшов нічого кращого, як схилитись і обхопити голову руками.

Пролунав тяжкий хруст, і в лице Топешу бризнула гаряча кров. Він обтерся.

— Дивіться, князю! — Ксеня сиділа, тримаючись усе ще в повітрі, неначе на колінах, і широко всміхалась скривавленими устами. Кров із вуст лилась на підборіддя, текла по шиї, скапувала з іклів упириці на її пишні груди. — Дивіться, нема! Аби був, спинив би! Аж спинив! Ха-ха-ха!

— Нема кому спиняти. Ха-ха!

Підземелля ще довго здригалось від диявольського реготу упирів. Реготу, який до смерті жахав декількох останніх жителів Богом забутого наддніпрянського хутірця.

ІІ

Ішов дощ.

Не дощ, а мряка. Один за одним втаскували в прокурену тютюном та ладаном, а може, тютюновим ладаном, таким, що аби палив Спаситель, то обов’язково палив би щось подібне, вносили туди, в хату, шматки калік, безногих та безруких, розслаблених і спраглих, які, ковтнувши води, здихали по розставлених у кутках лежанках, кричали й корчились у передсмертних агоніях; як псів шолудивих, лупили по боках ще розумні обов’язкових божевільних.

Надійшов травень, заледве облаштувався на українській землі та й посунув тяжкі задумливі хмари над обрієм.

— Спасся, слава тобі Господи, спасся! — гукав хтось на лежанці й спускав дух, а приречені тяглися й тяглися.

Куди й зникла богобоязність та лагідність діда Тараса, куди подівся колишній Тарас — покірна божа овечка. Гай-гай, шановні, скоро ніч уже, і вівці в таку пору не пасуться.

Лікує Тарас, кидаючи тіла, обривки тіл на підлогу та гамселячи по обличчях смертників на лавах.

Кричить до них, наче до марев зі сну:

— Встати!

— Ой батечку, ноги… Нема ніг.

— Встати, виродку!

Бух!

— Вста-а-а-а-а-нь!

Бух! Бух! Бух!

Сідий характерник, де й сили взялися, лупцює хлопчину носаками по боках.

Бух! Бух!

— ВСТАВАЙ, РАБ БОЖИЙ!

Схоплюється розслаблений каліка…

— Діва Марія… Є ноги, є!

Характерник витирає рукавом піт із чола.

— Наступний!

— Заждіть, батьку, як же ж так — не було ніг і стали?

— Були ноги.

— Та ж не чув їх.

— А Бога чуєш?

Характерник звів очі. Хлопчина, спантеличений, помовчав. Тоді:

— Не чую, батечку, Бога.

— Дак чи є Бог?

Стояв дідуган коло печі у себе в хаті, де прожив уже багато-багато років. Стояв дідуган, постарілий у цю мить ще літ на сто до своїх ста, і здавалось, наче ось-ось заплаче старий двохсотлітній дідуган…

Занесли наступного. Татарин. Де він тут узявся? Хто його зна.

— Речеш по-нашому?

— Речу…

Кривава смердюча жижа лилась із начисто розірваного боку, викочувалась із кишок гнійним місивом, наче якась невидима молодиця промивала ті людські нутрощі, уподібнивши їх ненароком до свинячих.

— У Бога віруєш?

— В Аллаха…

Стався гучний сплеск у череві бусурмана — із кварту живої юшки ляпнуло на підлогу.

— Аллах милостивий?

— Аллах неосяжно милостивий, лікарю!

— Значить, Аллах — то Бог…

Характерник поліз брудними немитими руками до рани. Стягував розірвану плоть, наче в’язав весільні рушники.

Татарин навіть не простогнав.

Навіть не прицмокнув посинілими вустами.

— Аллаху своєму ти, далебі, більше потрібен, ніж тут мені. Геть!

Помираючого винесли надвір, просто скинули під хатою.

Залишившись на самоті, помираючий звівся на ноги.

Провів долонею по обличчю.

— Помиляєшся, старий. Так я потрібен Аллаху, як і тобі, як і Господу Богу. А все ж іти ше зарано. Ше є час…

ІІІ

То була моровиця.

І то були останні чотири тижні життя Миколи Пилипенка. Останні тижні страждань і злиднів.

Помер він у неділю, як люди саме йшли на вранішню службу, «по вербичку да по