Олександра Багірова - Єдина для Ворона, Олександра Багірова

Розділ 17

Методи Лева не нові. Практично аналогічно він свого часу вчинив із родиною Адріана. Убив його дружину та рідних. Так що Аркаша горить тією ж жагою відплати.

Навіть боюся думати, скільки ще доль покалічив тарган. Але розплата все одно буде, не може ця істота безкарно сіяти біль.

Коли не стало матері, Лев намагався виховати Вадима «правильно», зробити з нього свого союзника, спадкоємця його бридких справ. Коли син не виправдав очікувань, тарган відправив його за кордон. Але Вадим повернувся, і всупереч нашим розбіжностям я багато в чому його розумію. Але все ж таки своє віддавати я не маю наміру.

- Микит, мені потрібний соратник на полі бою. І якщо ти думаєш погодитися і за моєю спиною бігати до моєї вагітної дружини - забудь, - дивиться на мене не моргаючи.

А мене Карінкіно становище знову ріже. Навіть якщо я щось і хотів, у них дитина, правильно відступитися. Нехай самі розбираються.

Та й мстити вагітній – це вже перебір. Нехай її вчинки будуть на її совісті. Тим більше тепер, коли я знаю, хто вона, я багато готовий списати їй. Вибачити навряд, але не буду змушувати платити за рахунками.

Все ж я маю зрозуміти мотиви. Не знаю чому, але мені важливо знати, що у її голові. Чому вона так чинила.

Вадим правий, я не маю жодного права лізти в їхню сім’ю.

- У мене є чому присвятити час, - продовжую перебирати фотографії доньки.

– І жінку собі знайдеш. Життя стабілізується і все буде, – підбадьорливо посміхається.

- Угу, - відвертаюся.

Не вірю у благополучний результат. Для мене вже все скінчилося. Все, що я міг відчути, вже пройдено, спалено. Тепер лише діти. Одвічний біль та одержимість… адже я продовжую любити, болісно та безглуздо.

- І не кисни мені тут, - Вадим підводиться та підбадьорливо стискає моє плече. - Життя може обернутися так, як навіть і не очікуєш.

- Ага, підсунути чергову свиню, - посміхаюся, а душу ніби хтось пазурами роздирає.

- Лев – головна мета. А потім все й у всіх буде, – очі Вадима шалено блищать.

Він горить помстою, чомусь зараз більше, ніж зазвичай. Щось трапилося, що вивело його з рівноваги, і він дуже поспішає розібратися з татусем.

- Він якось себе виявив? – уточнюю.

- До мого бізнесу підбирається. Через підставних людей, але я його тарганячу натуру за версту чую, - гарчить. І дуже багато недомовляє, очі бігають. - То що ти згоден?

- Так. Вадим. Я приймаю твою пропозицію, - кажу, і чомусь таке почуття, ніби себе в капкан заганяю.

- Чудово! - його обличчя миттєво світлішає. – Тоді по руках! – протягує мені руку.

Тисну її. Почуття гидоти всередині тільки сильніше стає.

Як не заспокоюю себе, що все правильно зробив, з якого боку не подивися, а на душі неспокійно. Щось життєво важливе упускаю.

Виходжу з кабінету брата в гнітючому стані. Вадим нічого не скаже про дочку, доки не переконається у моїй лояльності.

Але ж не може лише він знати. Не можна впадати у залежність від брата. Треба шукати своїми каналами. Головне – крихітка  жива. І тепер я землю вгору дном переверну, але обов'язково її знайду.

Йду коридором, розмірковую. Хочеться якнайшвидше покинути його будинок. Але тут на очі потрапляє червона сукня, як червона ганчірка для бика. Всі аргументи розуму поступаються місцем єдиному бажанню - подивитися їй в очі, поговорити. І плювати, що я п'ять хвилин тому слово дав цього не робити. Мене вже не зупинити, темна сила штовхає у прірву. Навіть не пробую пригальмувати.

Пришвидшую крок. Наздоганяю. Вона злякано обертається. Прикладаю палець до губ. Озираюся на всі боки та затягую її в одну з кімнат.

- Що ти робиш! Вадим побачить… і… – почервоніла, очі потемніли.

- Привіт, Капітошка, - нависаю над нею.

- Впізнав…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍