Микола Васильович Гоголь - Тарас Бульба

же велика: під ногами їхніми інколи й зовсім була вода. Андрій мусив часто спинятись, щоб дати одпочити своїй супутниці, що безнастанно втомлювалась. Невеличкий шматок хліба, що проковтнула вона, спричинив тільки болі в шлунку, відвиклому від страви, і вона часто стояла без руху, по кілька хвилин на одному місці.

Наостанок перед ними з’явилися маленькі залізні двері. «Ну, хвалити Бога, ми прийшли», — кволим голосом мовила татарка, звела руку постукати, та несила було їй. Андрій грюкнув у двері замість неї; розлігся гуркіт, який виявив, що за дверима великий простір. Гуркіт цей змінювався, найшовши, як здавалося, високе склепіння. Хвилини за дві забряжчали ключі, і хтось наче спускався сходами. Нарешті, двері відімкнулися; їх зустрів чернець, стоячи на вузеньких сходах з ключами й свічкою в руках. Андрій мимоволі спинився, побачивши католицького ченця, що викликав таку ненависну зневагу в козаках, котрі чинили з ними ще більш нелюдськи, як з жидами. Чернець також трохи відступився, побачивши козака-запорожця; та слово, що буркнула татарка, заспокоїло ченця. Він посвітив їм, замкнув за ними двері, повів їх сходами нагору, і вони опинилися під високим темним склепінням монастирської церкви. Коло одного з олтарів, обтиканого кругом високими ставниками й свічками, прикляк навколішках священик і тихо молився. Біля нього по обидва боки теж навколішки стояло двоє молодих клірошан у фіалкових мантіях, з білими мереживними шемізет-ками зверху і з кадилами в руках. Він молився про наслання чуда: про спасіння міста, про підняття за-непалого духу, про терпіння, про вигнання спокусника, що нашіптує ремства й слабодухе, полохливе плакання на земні лиха. Кілька жінок, схожих на привиди, повклякали на колінах, спершись та й зовсім припавши знеможеними головами до спинок стільців перед собою і темних дерев’яних лавок; кілька чоловіків, притулившись до колон і пілястрів, що на них лежало бічне склепіння, сумно стояли також навколішки. Вікно з кольоровою шибою над олтарем засяло рум’яним світлом ранку, і впали на підлогу від його сині, жовті та ще й іншого кольору кружальця світла, раптом освітивши темну церкву. Весь олтар у далекій заглибині враз показався у сяйві; дим кадильний зупинився вгорі, як райдугою освітлена хмарка. Не без подиву дивився Андрій зі свого темного кутка на чудо, пророблене світлом. Тоді величавий рев органний враз сповнив усю церкву; він ставав усе густіший та густіший, і ширився, і мінявся на сильний гуркіт грому, а тоді раптом, обернувшись музикою небесною, понісся високо під склепінням співучими звуками, що були, немов тонкі голоси дівочі, а тоді знов обернувся на сильний рев і грім, та й затих. І ще довго гуркіт грому, коливаючись, ширився під склепінням, і дивувався Андрій з піввідкритим ротом величною музикою.

В цю хвилину почув він, що хтось смикнув його за полу жупана. «Пора!» — сказала татарка. Вони перейшли церкву, ніким не помічені, і вийшли потім на майданчик перед нею. Ранок давно вже рум’янів на небі: все віщувало схід сонця. Майдан, квадратової форми, був зовсім порожній; посередині ще позоставалися рундучки, свідчачи, що тут, може, якийсь тиждень тому, був харчовий ринок. Вулиця, а їх тоді ще не брукували, була просто висохла купа болота. Майдан оточили кругом кам’яниці й хатки в один ряд, з видними на стінах дерев’яними палями й стовпами на всю їх висоту, навскіс перехрещені дерев’яними ж таки пов’язинами, як скрізь поспіль клали будинки тодішні мешканці, що й по сей день можна бачити подекуди у Литві та Польщі. Усі вони вкриті надміру високими дахами, з силою вікон-димниць та душників. З одного боку, близько церкви, височів зовсім відмінний від інших будинок, чи не магістрат міський або якесь інше урядове місце. Він був на два поверхи, і над ним було надбудовано бельведер у дві арки, де стояв вартовий; великі дзиґарі були вставлені в дах. Майдан здавався мертвий, та Андрієві вчувся наче якийсь стогін. Приглядаючись, він помітив на тім боці купку чи не з двох-трьох чоловік, що простяглися без жодного руху на землі. Він утупив пильніше очі, щоб розгледіти, то були поснулі чи померлі, і тоді наскочив на щось, що лежало коло його ніг. Це було мертве тіло жінки, мабуть, що жидівки; здавалося, вона була ще молода, хоч того не видно було у спотворених, понівечених рисах. На голові в неї була червона шовкова хустка; перли чи, може, намисто на два разки прикрашали її навушники; два чи три кучеряві пасма волосся вибивалися з-під них на висхлу шию з напнутими жилами. Поруч неї лежало немовлятко, у корчах схопившись за сухі її груди й скрутивши їх своїми пучками від злості, що нема там молока. Воно вже не плакало й не кричало, і тільки з черевця, що піднімалося вгору і вниз, можна було взнати, що воно ще не вмерло чи, може, ще тільки мало віддати останній дух. Вони завернули у вулицю, і їх раптом спинив якийсь навіжений, що, побачивши в Андрія у руках дорогоцінну ношу, кинувся на нього, як тигр, учепився в нього, кричачи: «Хліба!» Та сила його не була шаленою, і Андрій його відштовхнув: він упав на землю. З жалю Андрій кинув йому одну хлібину, а той до неї кинувся, як пес скажений, згриз, пошматував і тут-таки, на вулиці, в страшних корчах сконав, бо довго не вживав страви. Трохи не кожен крок вражали їх страшні жертви голоду. Здавалося, наче, не стерпівши мук у хатах, багато хто зумисне вибігали на вулицю: чи не послано буде на дворі чогось, що надасть сили. Коло одних воріт сиділа баба, не можна сказати, заснула, вмерла чи просто знепритомніла; не чула ж бо і не бачила вона нічого і, опустивши голову на груди, сиділа, як камінь, все на одному місці. З даху іншої хати звисало вниз, на мотузяній петлі, витягнуте і зсохле тіло: не зніс бідолаха мук голоду і волів власного рукою прикликати завчасу кінець свій. Такі страхітливі картини голоду бачивши, не стерпів Андрій і спитався у татарки:

— Невже ж зовсім таки нічого вони не знайшли, чим підтримати життя? Приходить людині крайня потреба, то, що ж його робити — мусить вживати те, чим доти гидувала; може їсти й ті тварини, що закон забороняє, все тоді може піти на їжу.

— Все чисто поїли, — сказала татарка, — всю худобу — ні коня, ні пса, ні миші навіть