Панас Мирний - Повія, Панас Мирний

— Ти куди так розігнався, роззяво? — скрикнула та.

— За тобою. А ти куди втечеш?

— Чого я буду тікати? Хіба і ти такий, як твій батько? Прийшли до його заколядувати, а він собакою нацькував... Багатирі, дуки, кажете!

— Христе! Не споминай мені про дім, не кажи нічого за батька. Хіба його ніхто не знає? — почав жалібно Федір.

— А про мене що він каже? І не гріх таке плести!

— Хай каже... Казаному кінця немає.

— Немає! А совість е? Осоружні! — скрикнула Христя і побігла до гурту. Федір, насупившись, потяг за нею.

Там уже настав мир; хлопці, зійшовшись з дівчатами, вели жартівливу розмову.

— Так підемо купно колядувати? — питали хлопці.

— Не треба, не хочемо вас. Ви гукаєте дуже, — одмагалися дівчата.

— А ви не дуже?

— Все ж не так, як ви.

— Та ну! Глядіть лиш, чи не перекричите.

— Хоч і кричимо, та не хочемо. Ми підемо самі.

— А ми — за вами. Куди ви — туди й ми.

— А ми втечемо.

— А ми доженемо.

— Зугарні! Заплутаєтесь у своїх полах та й попадаєте.

— Побачимо.

Змагалися, аж поти не посходилися всі до гурту. То було завждишне змагання; дівчата були ще раді, що парубки з ними — і веселіше, і охвітніше: чи п'яне нападеться, чи собака кинеться — є кому одстояти й оборонити. Усі разом посунули далі, дехто гуртом, дехто в парі. Ївга наче прилипла до Тимофія, хоч той більше балакав з другими дівчатами. Федір понуро тягся за Христею. Так і ходили по всьому селу, забігаючи трохи не у кожен двір.

Уже по других краях села стихла колядка, уже і світло де-не-де тільки горіло, а наші колядники все ще бігали та відшукували, кому б заколядувати.

— Чи були, дівчата, у матері?

— Були.

— Бач, а ми не були.

— Гарні!

— Певно, вона не спить. Ходімо.

— А ходімо, справді, ще раз до матері, — сказала Горпина.

— Пізно буде. Он уже місяць сідає, — одказала Христя.

— Хай сідає. Хіба і без його не видко шляху? Коли боїшся — проведемо, — кажуть парубки.

Христя противилася, одступає назад.

— Як Христя не піде, то й ми не хочемо! — упираються дівчата. Два парубки підбігли до Христі і, взявши за руки, поволокли за гуртом. Місяць зовсім спустився над гору, наче півхліба лежало над землею; з ясного та блискучого він став мутним-червоним; по небу тільки виблискували зорі та земля світила своїм білим снігом. Уже не тільки люди — й собаки

утихли; тільки тими вулицями, де проходили колядники, чулися ще собачі заводи...

Поти дійшли до Вовчихи, місяць зовсім скрився, і хата Вовчихи стояла темна та сумна.

— Бач, я казала — не йдімо, — мати вже спить, — обізвалася Христя.

— Хіба не можна збудити? — сказав Тимофій і напрямився в двір.

— Тимофію! Тимофію! — загукали дівчата. — Не буди! Вернися! Тимофій став. Парубки настоювали — збудити матір, дівчата казали — не треба.

— Хай стара хоч у свято виспиться. Ми їй і так не даємо спати, — доводили дівчата.

Парубки згодились, хоч ще пристоювали.

— Годі! Пора додому, — сказала Ївга. — Ти, Тимофію, ідеш? Тимофій мовчав.

— Хіба Тимофієві по руці з тобою йти? — обізвалася Пріська, далека Тимофієва родичка.

— А твоє яке діло? — визвірилася Ївга.

— Я Христю одведу, — сказав Тимофій.

— Я не хочу з тобою. Он Ївга тобі, — одказала Христя.

— Тимофієві Ївга! — гукнули дівчата.

— Так, так! — згодилися хлопці. — Тимофій Ївгу веде, Грицько — Марусю, Онисько — Горпину, Федір — Христю, — ділили хлопці між собою дівчат.

— Становись, братця!

І кожен, підійшовши до своєї, повернули назад. Деяким треба було йти у ліву руку, другим — у праву, третім — прямо. Горпині й Христі до церкви разом, а там ще чималий майдан зоставався Христі додому. Гурт розсипався, розбився, і, на ходу прощаючись, розійшлася кожна купка своєю дорогою.

Горпина і Христя — одна біля другої; коло їх з обох боків хлопці. Онисько, невеличкий, у своєму довгому кожусі, котрий трохи не волочився по землі, смішив дівчат: то вигадку уверне яку, то колінце викине. Регіт і жарти не стихають. Зате Федір, понурившись, тягне коло Христі, німий-мовчазний. Йому мов і гарно коло неї йти, і разом боязко; йому хочеться і собі що-небудь сказати, чим-небудь дівчат посмішити, та поки надумається, дивись — Онисько уже й розсмішив. Аж плач його бере, який він несмілий та незугарний. Недаром батько каже — дурний. "Дурний і е", — думає він, мовчки бейкаючись.

Аж ось і церква показалася, чорніє у сірому мороці ночі; кругом неї тихосумно.

— Дивись, як мені страшно, — струснувшись, каже Христя. — Оце тобі, Горпино, вже й дома, а мені ще майданом скільки йти. Може б, ти провела?

— Е, ні, сестрице: спати вже хочеться. Та тебе он Федір та Онисько аж додому доведуть.

— Чого там Онисько, я і сам! — обізвався Федір.

Дівчата попрощалися, розійшлись. Онисько, повернувши за церкву, став.

— То ти, Федоре, сам?

— Атож.

— Так прощавайте. На добраніч!

— Прощай. Добраніч!

Христя і Федір зосталися удвох. Декілька часу йшли мовчки. Федір думав, що 6 його Христі сказати; Христя мовчки виступала і раз по раз струшувалась.

— Ти, Христе, замерзла? — надумався Федір.

— І сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.

— Коли хоч... — несміло почав Федір, — у мене кожух добрий і довгий.

— То що, скинеш? А сам у сорочці зостанешся?

— У мене свита... А хочеш — поли широкі — полою прикрию.

І в одну мить розстебнув кожух.

Христя усміхнулася. Федір побачив, як у Христі очі блиснули... Його серце тьохнуло... Не пригадає, як і коли Христя опинилася під його кожухом, коло його боку. Йому гарно так і тепло, радісно. Простують обоє мовчки.

— Що, коли б се твій батько побачив, що ми так ідемо? — спитала Христя і зареготалася.

— Христе! — скрикнув Федір, придавивши її до боку.