Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

— Ти впевнений? — примружившись, з натиском уточнив Кирило.

— Цілком і повністю, — піднімаючись слідом, відмахнувся Олег.

— Ти ще про це пошкодуєш! — гнівно виплюнув Рощин і, різко повернувшись до дівчини, хапаючи за руку, шикнув: — Маргарито, ходімо!

— Кириле, — насупившись, Одинцова встала, але впевнено вивільнила долоню, не даючи забрати себе.

— Що? — насупивши брови, чоловік застиг, явно незадоволений перспективою залишатися в цьому будинку хоч на хвилину.

— Ти йди, а я… — озирнувшись до Олега, що, очікуючи, дивився на неї, — Я зараз, Кириле.

— Маргарито, — махнувши перед Одинцовою вказівним пальцем, Рощин здався: — Дві хвилини, і ми їдемо! — із тим вискочив у коридор.

Провівши поглядом Кирила, Маргарита на видиху пробурмотіла:

— Ти живий.

— Живий, — ступивши до дівчини, згодився Чернишевський.

З його лиця спала незворушна маска байдужості та серйозності, змінюючись легкою посмішкою. Щирою. Справжньою. Не в приклад того вищиру, який Олег показував у присутності Кирила.

— Я… рада, — тільки й змогла промовити.

Здається, будь-яка здатність тверезо мислити випарувалася. Слова, якими збиралася поділитися, зникли, залишаючи замість себе шок і здивування.

— Рито, — скорочуючи відстань до мінімуму, ледь чутно пробубонів Чернишевський, — вибач, що не вберіг тебе.

— Не варто згадувати, — глибоко втягнувши повітря, Одинцова намагалася втримати емоції під контролем. — Це давно в минулому.

— Ти змінилася, — посерйознішавши, зазначив чоловік.

— Ти теж, — усміхнулася Марго. — Життя не стоїть на місці.

Хотіла ще щось сказати, але гучна трель мобільного в сумочці спустила з небес на землю та викинула в реальність.

— Кирило, — не витягуючи телефон, прекрасно знала від кого дзвінок. Лише краєм ока глянула на сумочку, після знову на Олега, додавши: — Мені пора.

— Будь обережна, — криво осміхнувшись при згадці Рощина, Чернишевський сховав руки в кишені та відвернувся.

— Подумай, будь ласка, ще раз про пропозицію Кирила, — пропускаючи слова Олега повз вуха для чогось попросила, коли мелодія змовкла.

— Я подумаю, — не обертаючись, мужчина пройшов до вікна, на ходу відмічаючи: — щоби ще раз переконатися в правильності свого рішення.

— Олеже, не кажи дурниць.

Маргарита подумки сотні разів проклинала себе, що стоїть перед цим чоловіком і намагається в чомусь переконати, але змовчати не могла. Заради Кирила або все ж заради… Олега?

— Рито, йди вже, — коли мобільний знову вимогливо задзвонив, нагадуючи про Рощина, поквапив чоловік. — Зараз не найкращий час для розмов. Потім поговоримо.

Секунди Маргарита вивчала профіль Чернишевського. Начебто знайомого, але на ділі зовсім незвіданого для неї. Підбирала слова прощання та питання. Не наважившись ні на що, круто розвернулася і поспішно вийшла з вітальні, ледь не зриваючись на біг.

За останні кілька годин щось змінилося. Вона слабо уявляла, що саме, та внутрішній голос відчайдушно волав, що її мирне життя скоро потрапить у круті повороти. Найстрашніше, що уникнути їх нереально.

— Маргарито, дідько, чого ти з ним так довго обмінювалася люб’язностями? — на вулиці зустрів роздратований Кирило. Спершись на капот автомобіля, нервово затягувався цигаркою.

— Я не обмінювалася люб’язностями, — холодно обірвала Одинцова, обходячи машину й сідаючи на своє місце. — Я просто ще раз… — з докором звертаючись до чоловіка, що слідом заліз у салон: — більш тактовно попросила подумати про нашу пропозицію.

— І? — включаючи запалення, Рощин різко зірвався з місця, залишаючи позаду себе клуби пилу, немов цим висловив неповагу господареві маєтку.

— Він подумає, — зітхнула дівчина, відвернувшись до бічного скла.

Десятки хвилин їхали мовчки, осмислюючи недавні події, перш ніж Рощин вибухнув прокльонами:

— Чорта зо два! Подумає він! — вичавлюючи педаль газу. — Ти вирішила, що я збираюся чекати, поки цей сопляк буде водити мене за носа?

— Кириле, тихіше, — попросила Одинцова не кричати та одночасно зменшити темп їзди.

Попри її любов до швидкості, ганяти воліла сама. У Кирила це виходило хоч і досить спритно, проте чомусь лячно.

— Ні, подумати тільки! Якась падлюка буде вчити мене, як вести бізнес? — Рощин навряд чи почув прохання. — Ні, я очікував, що він упреться, але щоби так! Він, мабуть, не зрозумів, кому перейшов дорогу.

Давненько Марго його подібним не бачила. Та практично ніколи, за рідкісними винятками, але це було в той час, коли ставала на ноги. Тепер подібна поведінка при дівчині була нонсенсом. До сьогодні. Той факт, що причина в колись близькому їй самій чоловікові заводив у глухий кут.

— Кириле, своїми криками ти нічого не доб’єшся, — вчергове спробувала достукатися.

— Маргарито, не тобі мене вчити! Криками не доб’юся, але способів достатньо! — чоловік замовк, коли на горизонті показався їхній будинок. Варто було автомобілеві зі свистом гальм застигнути біля порога, Рощин на диво спокійно ошелешив, повернувшись до дівчини: — Ти сказала, що знайома з ним.