Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 5.2.

Коротке безглузде переглядання з Оленою, і я очманіла. Завмерла. І ледве не втратила свідомість. Що він сказав?

— Я-я-як позбутися? — нервово затинаючись, я перепитала в Діми, який навіть не подивився на мене.

Він забрав в Зайчика мій айфон і щосили вдарив ним об землю, а потім наступив на нього своєю масою. Центнером так точно. Дорогезний віджет боягузливо затріщав під дизайнерським чоботом колишнього і за мить пискнув востаннє.

— Злат, не знаю, як ти мене знайшла і навіщо ви сюди приперлися, — закочуючи рукави білосніжної сорочки, неквапливо почав Діма, — але ви бачили надто багато зайвого. Мені не потрібні зайві клопоти, тож я тебе... і тебе, — він недбало махнув чорним пістолетом убік затихлої Олени, — позбудуся. Нічого особистого. Тільки бізнес.

Мимоволі я ще більше заціпеніла, до кінця не повіривши у почуте. Коліна, здавалося, намертво приросли до холодної землі. І навіть якби я захотіла втекти, фізично не змогла б цього зробити. Мене дійсно паралізувало.

Може, я просто перенервувала? Не так все зрозуміла? Яким би мудаком Діма не був, він же не спроможний мене вбити. Або… спроможний? І я просто дуже погано його знаю? Зрештою, він батько мого Єгорки, найдобрішого і наймилішого хлопчика, якого я тільки знаю. В поганої людини не можуть народитися хороші діти. Гени все-таки...

Але мої виправдання колишнього випарувалися туманним серпанком з довірливої душі. Тому що притиснутий до скроні кінчик холодного металу говорив красномовніше, ніж всі запропоновані моїм мозком аргументи про доброту колишнього.

Гучно схлипуючи, я заплющила очі. У лівій половині грудей неприємно закололо від бездушності і жорстокості Діми. Все-таки вб'є...

— Господи, пробач мене грішну, — важко видихнувши, я дуже тихо прошепотіла слова молитви, — якщо я помру, захисти, будь ласка, Єгора та Мирославу. Не залиш їх наодинці у цьому величезному і небезпечному світі. Не дай їм...

— Готова? — нахабно перервав моє благання голос Діми. — Рахую до трьох...

Що? Він знущається? Як до смерті можна бути готовою? Я гарячково похитала головою, не бажаючи помирати. Олена, як поранене оленя, голосно завила біля мене і просила пожаліти, бо на нас чекали чоловіки і діти, але її, здається, ніхто всерйоз не сприймав.

— Oдин...

— Дімо, будь ласка... — не відкриваючи очей від майбутнього жаху, я зробила останню спробу достукатися до колишнього, — будь ласка, не треба.

— Нумо, стріляй, — підказує збоку Зайчик, — чого ти тягаєшся з цими шмарами? Чи тобі допомогти?

Грубий натиск металу з іншого боку голови, і я вже втратила будь-яку надію на порятунок. Від страху перед очима блискавично пройшло все моє життя. Від народження до сьогодення. Кадр за кадром.

Глухе схлипування мимоволі вирвалося в мене з грудей. Дурепа. Яка ж дурепа. 

Що тепер буде з сином? Заберуть в дитбудинок? Адже сестра неповнолітня, без роботи і житла, її точно не призначать опікуном Єгорки, а більше родичів в нас немає. Не враховуючи його знайденого татуся.

Молодець, Злато! Одним махом зруйнувати майбутнє всіх трьох. Хоча, можливо, варто зізнатися колишньому про сина? Можливо, це нас і врятує.

На роздуми пішло не більше 2 секунд, і я швидко випалила:

— Дім, в тебе є си..., — гучний заливистий сміх різко перервав моє душевне зізнання. Що відбувається? Сміявся Діма. Це точно. Несміливо відкривши спочатку праве око, потім — ліве, я розгублено озирнулася. Зайчик і решта бандитів шоковано завмерли і схоже, як і я, не поділяли недоречних веселощів Діми. Але той ще більше зайшовся істеричним гоготом.

Він збожеволів? Він хворий? Раніше в нього подібного не помічала. Сподіваюся, Єгорці таке дивацтво не передалося генетично.

Я переглянулася із заплаканою Оленою, але та лише запитально знизала плечима.

— Ну все, пограли і досить, — раптом через сміх сказав Діма. — Підводьтеся.

Але ми з Оленою не поспішали виконувати його наказ. Так і залишилися відчайдушно стояти на колінах. Хтозна, можливо, це перевірка?

Через кілька секунд Діма видихнув і нарешті заспокоївся.

— Злат, підводься. Гарно зіграла. Чого ви чекаєте?

Я шоковано витріщилася на нього. Що він верзе? Ні, він дійсно хворий.

— Диме, що все це означає? — вишкірившись запитав Зайчик, міцно обхопивши мою шию ліктем, не даючи підвестися. — Що ти тут влаштував?

— Цеглино, заспокойся, — навмисно веселим голосом відповів Діма, звільняючи мене від його захвату.

Колишній допоміг мені піднятися. Олена, нікого не чекаючи, сама підскочила на ноги і стала поруч з нами.

— Хочеш жити — просто кивай, — гарячий шепіт торкнувся мого вуха, коли Діма, ніби машинально поправив мені волосся.

Від почутого мене всю затрусило. Серце затріпотіло в грудях, як божевільне. Діма — хороший. Він і не думав нас вбивати. Він нас рятує.

— Злата — моя наречена, і ми просто грали, — швидко пояснив Діма затихлим бандитам. А мені довелося докласти титанічних зусиль, щоб не видати свого шоку. Олена, здавалося, зовсім втратила дар мови від його зізнання, нерухомо втупившись перед собою в невидиму точку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍