Олена Гриб - Проклята наречена і таємниці Пагорбів, Олена Гриб

3.3

 

Ця дівчина, що дивилася відкрито і ніжно, наче сяяла зсередини. Її синяво-чорне волосся, заплетене в товсті коси, лежало на голові як корона. Трохи розкосі очі вивчали світ із цікавістю та добротою, чуттєві губи привітно усміхалися, щоки ледь червоніли, натякаючи на збентеження.

Коротка кофтинка без рукавів відкривала довгу шию, засмаглі плечі, тонкі руки та смужку шкіри на талії. Шальвари з немов невагомої тканини не приховували вигинів стрункого тіла.

– Гей, юначе! Ви щось робити збиралися, хіба ні? – пролунало вже трохи роздратовано. – Робіть швидше, спека піднімається.

А Лі проковтнув слину і підхопився, повертаючи собі грізний і впевнений вигляд.

– Гаманець чи честь?! – сказав хрипко, краєм свідомості розуміючи, що з цією фразою щось не так. У п’єсах вона, здається, звучала інакше… Але темні очі незнайомки гіпнотизували, заважали зосередитись, позбавляли розуму та навівали фантазії, від яких у грудях спалахувала пожежа.

– Ви не схожі на того, хто має гаманець, – задумливо промовила красуня, підходячи ближче. – Хм… – Вузька долоня пройшлася по грудях і плечах А Лі, скуйовдила його волосся, торкнулася підборіддя. – Миле личко, стерпна фігура, цілі зуби… Гроші терміново потрібні, так?

– Навіщо б іще я вас грабував? Гаманець або… Це…

Кучер зареготав, і А Лі знітився остаточно.

– Ах, то ви мене грабуєте… – протягла незнайомка, розглядаючи його без краплі незручності – от як бичка на ринку. – Впевнені?

– У мене зброя!

Даремно він змахнув револьвером. «Зброя» роздвоїлась і впала в пилюку. Візник поперхнувся сміхом і розкашлявся.

– Ну і що? – Як завжди, починання обіцяло закінчитися катастрофою, і це надало сил. – Я чоловік! Я можу…

– Дуже пізнавальна інформація, – грубувато перервала красуня і втратила трохи внутрішнього сяйва. – Гаразд, забудьте. Актор із вас ніякий, вибачте за різкість.

З карети виглянула пухка пані у строгому закритому вбранні та дивному капелюшку зі штучними фруктами.

– Де чоловік, Мелісо? – запитала манірно.

– Чий чоловік? – З-за її плеча висунулася заспана дівчина, обличчя якої ховалось за скуйовдженим кучерявим волоссям кольору червоної міді. – Мій? – Вона позіхнула, не прикриваючи рота. – Скажи, нехай не тремтить, вбивати його я не збираюся. Спа-ати хочу… Тітонько Руденс, зачиніть двері, там со-сонце…

– Це пограбування! – прокричав А Лі, почуваючись невидимкою.

– Ох, пограбування… – Дама в капелюшку закотила очі й зачинила двері.

– Що?! Я проспала грабіжників? – скрикнула дівчина з карети. – Прокляття! Мені, як завжди, щастить!

Незнайомка (її нібито звали Мелісою) скривилася.

– Не кричіть, юначе, я не глуха. Ми зрозуміли, що на нас напали кровожерливі розбійники, і дуже злякались, але повертати назад не збираємося. Так і передайте князю.

– Я… Як…

– Якому князю? – люб’язно підказала вона. – Тому самому, що прислав вас сюди. Ви ж не стверджуватимете, що влаштували цей цирк за власним бажанням?

А Лі зрозумів три речі. Перша: грабіжник із нього ще гірший, ніж муляр або лісоруб. Друга: є шанс виплутатися із ситуації, зберігши хоч крихту гідності. Третя: йому до смерті цікаво, що це за столичні гості, яких нібито намагається відлякати Джі Лін Рі.

– Князь нас не посилав. Слово честі, пані… Е…

– Лисиця. Отже, не князь? А хто?

Мученицька фізіономія вдавалася А Лі чудово. Досить було згадати варену капусту на сніданок, обід та вечерю, і на обличчі з’являвся вираз «помру, якщо відкрию рота».

Меліса зрозуміла це так, як і замислювалося.

– Хтось із його доброзичливців? – припустила, не вимагаючи імен. – Це добре… Тішить, що князь не ідіот. Передайте наймачеві, що наступного разу все закінчиться погано. І, благаю, підтягніть акторську майстерність. Учні молодших класів грають переконливіше. Запитання? Сміливіше, у понеділок я не кусаюся.

– Сьогодні вівторок. – А Лі невідривно дивився на неї, не вірячи, що такі дівчата взагалі існують.

– Саме так. – Меліса примружилася, розглядаючи пил, що піднявся вдалині.

– Ви – з народу лінг?

– Наполовину. – Вона наче не образилась. – А ви?..

– Мій прадідусь був лінгом, тому я… Ну… – А Лі залився фарбою, зрозумівши, що ледь не ляпнув жахливу дурість.

Науково доведено: жодного любовного тяжіння між представниками народу лінг не існує. Це міф, що ґрунтується на якійсь «дружній хімії», яка зникає за кілька годин. Її призначення – уберегти запальних лінг від сутички під час першої зустрічі.

– Ви вперше відчули споріднену кров, – констатувала Лисиця. – Не хвилюйтеся, надвечір ваш світ повернеться до норми.

– А Лі Шин. Мене звуть А Лі Шин. – Чомусь тої миті це здавалося важливим.

– Не трапляйтеся більше на моєму шляху, А Лі. – Співрозмовниця, схоже, не помітила особливості моменту. – Чисто заради цікавості: ті люди, що стрімголов мчать сюди, мають до вас стосунок?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍