Марк Лівін - Сторітелінг для очей, вух і серця

ванній. Слабкі бренди працюють з великою групою абстрактних людей, яких по суті не існує (бо неможливо вхопитися за абстракцію). Сильні бренди завжди знають свою людину в обличчя{35}.

Знаючи факти із життя вашого читача або читачки, ви можете будувати з ними особисті стосунки. Ви знатимете, що їх засмучує, що веселить, від чого їм боляче, а від чого радісно. Звісно, тут не обійдешся шаблонними описами: «Оля, 25 років, родом з Києва, любить сучасну українську музику, двічі на рік летить у відпустку». Знань у цьому описі жодних. Щоб знайти реальні факти із життя, потрібно, як розповідала у своїй історії Оля Пахолок, «взувати чоботи і йти в поле». Пригадую, якось я зайшов у книгарню, щоб ознайомитися з новинками. Блукаючи серед стелажів, я почув, як у мене за спиною дівчина запитала в консультантки: «У вас є Марк Лівін?». Консультантка вказала пальцем на мене: «Ось же він»[21]. Наступні хвилин десять ми спілкувалися з цією дівчиною, я розпитував, хто вона та чим займається, які має плани на життя і чому купує українських авторів.

Одне з перших завдань, яке повинен для себе виконати автор, — це дати відповідь на два запитання: «для чого я пишу?» і «для кого я пишу?».

Відповідь на перше — індивідуальна. Але знайти її — це перестати бодай на якийсь час сумніватися у власному занятті. Формулювати потрібно максимально конкретно, уникаючи відповідей типу: «я пишу, тому що не можу не писати» або «я отримую задоволення від роботи з текстом». Це може бути правдою, але щоб ефективніше працювати, потрібно знайти щось ще, крім бажання отримувати чуттєву насолоду від роботи з текстом. Зі свого досвіду скажу, праця автора буває важкою, буває навіть нестерпною і гидкою, а іноді взагалі не хочеться нічого робити. Але за спиною має бути потужний мотив служіння, по-перше, щоб не перетворити текст на дзеркальце, через яке без кінця розглядаєш власну красу чи хижість, і по-друге, щоб не кидати заняття, коли буває складно чи щось не вдається. Якщо ви зробили історію професією — майстерність доведеться відточувати роками, розуміючи, як це працює. Я на досвіді переконався, що найбільше знань якраз ховається в моментах, коли мені непросто.

З відповіддю на друге питання трохи простіше. Маєте людину, на яку схожі, якій хотіли б допомагати? Яка радо відгукується на вашу творчість, пише коментарі, ставить лайки? Покличте її на сніданок і через дружню бесіду спробуйте дізнатися більше фактів про неї. Найголовніше — деталі. Ось, наприклад, яким може бути «портрет читача» після вашої зустрічі.

Ларисі недавно виповнилося тридцять. Вона родом з невеличкого селища у Вінницькій області, але от уже дванадцять років живе в Києві. Тут вона вступила на факультет української філології, вийшла заміж і нещодавно купила квартиру в Бучі. Вони з чоловіком обрали саме це містечко, бо там усе дешевше й більше зелені. Проте своє професійне життя Лариса пов’язує з Києвом. Каже, що ритм столиці підходить її шаленому ритму, а вона справді зранку до вечора бігає у справах, наче білка в колесі.

Лариса не боїться пробувати чогось нового й уміє ризикувати. Сім років вона працювала журналісткою й вела колонку в онлайн-медіа. Але коли відчула, що втомилася від журналістики, то не роздумуючи кинула кар’єру і влаштувалася молодшою спеціалісткою в рекламну агенцію. Два місяці тому вона відкрила власну рекламну агенцію: знайшла інвестора, написала бізнес-план, зняла офіс і підібрала людей. У них нині небагато проектів, але Лариса вірить, що поруч з нею люди, які горять своєю справою й цінують роботу в команді. Для неї це найголовніше, і на основі цих критеріїв вона шукає нових працівників. Лариса кайфує, коли роботи багато, а календар забитий зустрічами під зав’язку. У такий спосіб жінка відчуває, яка вона потрібна й важлива для людей навколо.

Це лише фрагмент знайомства з людиною, у якому можна прочитати десяток історій. Що більше часу ви проводитимете з нею (не лише особисто), то точніше формулюватимете те, що її хвилює, і то швидшими будуть темпи вашого росту, адже ми чуємо в інших себе і бачимо в інших себе. І відповім на питання, для чого знати, яку пісню співають ваші читачі, — щоб якось заспівати її разом. Кайфу від цього більше[22].

Сумні, веселі, злі, щасливі

Історія Катерини Бабкіної

Катерина Бабкіна — українська письменниця, поетка, сценаристка, перекладачка. Написала чотири поетичні збірки, три збірки оповідань, роман і дві дитячі повісті. Читає курси й інтенсиви для тих, хто хоче написати книжку чи просто хоче писати. Катя навчалася на Міжнародній письменницькій програмі в Айові, багато подорожує. А ще взяла з притулку собаку Равчика, у якого є свій телеграм-канал.

На думку Каті,

об’єктивності не існує, але хороша історія подає проблему з максимальної кількості ракурсів. Реалістична, правдива й емоційна. Актуальна для мене, тобто зачіпає щось таке, про що мені хочеться знати, що корисно чи потрібно. Її приємно прочитати: хороша мова, доречні картинки, без помилок у тексті і хибної чи невідповідної інформації.

Штори і багнюка

Перша історія, яку я можу пригадати, пов’язана з Чорнобилем. Ми зі старшим двоюрідним братом бавилися конструктором на підлозі. Це була середина або кінець літа, можливо, осінь. Мама подзвонила з роботи на домашній телефон, бабуся довго «ойкала», обговорюючи події. Далі вона мочила штори й розвішувала їх, мовляв, це допоможе від радіації. Бабуся була вже старша, їй не так просто це давалося, вона бідкалася і злостилася. Згодом дала нам якісь таблетки. Пам’ятаю, що брат почав будувати «реактор» з конструктора і пояснювати мені про катастрофу. Не знаю, коли саме інформація про Чорнобиль дійшла до Івано-Франківська, але мені було трохи більше року на той час.

Цю ситуацію запам’ятала як набір деталей. Напевно, я це емоційно сприйняла. Дідусь і бабуся постійно розповідали братові про війну, мені також, але пізніше. Я могла відреагувати на слово «вибух». Брат теж пам’ятає цю історію. Також у мене є відчуття знерухомлення — очевидно, я ще не добре ходила. Пам’ятаю, що й де стояло і як бабуся лізла через стіл на підвіконня, щоб зняти штори.

Інший спогад — про подвір’я військової частини між двома двоповерховими будинками. На мотузках над газоном сушилася білизна. Я бавилася з дівчатами після дощу. Мені було роки три, а дівчатам десь по чотири-п’ять. Ми знайшли дошки від ящиків, схожі на лопатки,