Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

все одно нудно. А ви — прикольний. Ну, а якщо вона вас пошле, то підете. Така ваша доля.

— Та мені теж так просто сидіти нудно, — гість розвів руками. — Тоді розкажи щось про прадідуся. Все ж не у кожної прадідусь академіком був. Може, щось батьки про нього розповідали цікаве?

— Розповідали! — підхопила Катя. — Розповідали, як до нього колега з Німеччини приїжджав. І вони хотіли удвох залишитися, а до них якогось типа приставили, щоб за ними стежив. Вони вдвох його споювали і вкладали на той диван, — вона показала на старовинну софу з високою спинкою, що закінчувалася дерев’яною панеллю з дзеркалом. — а самі зачинялися в кабінеті і до ранку базікали.

— Класний у тебе прадід був! Мені б такого! — з запалом вимовив Олег.

— Чому був? — здивувалася дівчинка. — Він і є. Він просто живе тепер далеко, тому не приїжджає.

— Він що, живий? — очі Бісмарка округлилися.

— Ну так. У Греції, на якомусь острівці. Там же островів — десять тисяч.

— Це тобі бабуся сказала? — не без єхидства недовірливо перепитав Олег.

— Ні, не бабуся! Дідусь!

— О! Про дідуся ти мені ще нічого не розповіла.

— І не буду, якщо ви мені не вірите.

— Та вірю, вірю! Розкажи! — почав її прохати Бісмарк.

— Я пожартувала.

— Про що? Про те, що прадідусь живий?

— Ні, про те, що дідусь сказав! Дідуся я не знала. Він до мого народження помер. А про прадідуся бабуся казала. Він давно в Грецію переїхав. І навіть фотографії присилав. Я зараз знайду.

Катя схопилася зі стільця і втекла з вітальні.

Олег простягнув руку до пачки листів, узяв декілька верхніх, підніс до очей. Усі вони були дійсно адресовані археологові, всі не розпечатані. І штемпель на місці зворотної адреси стояв однаковий, іноді трохи не чіткий.

«Громадська організація “Інститут-архів”», — розібрав Бісмарк. І тут же почув кроки Каті. Встиг сховати листи до кишені, перш ніж дівчинка повернулася до кімнати.

— Ось, дивіться! — вона протягнула гостю фотографію, на якій сивий бородатий дідок упевнено тримав у руках вудку, сидячи на дерев’яному човні. За човном і рибалкою виднівся берег і будиночки, що розташувалися на хвилястому пагорбі. Між білими і блакитними будиночками вистрілювали в небо рівнесенькі кипариси.

— Нічого собі! — вирвалося у Олега. — А скільки ж йому років?

— Сто вісім, — захоплено відповіла Катя.

— Сто вісім? — недовірливо повторив гість. — Люди стільки не живуть!

— Це залежить, які люди! — усміхнулася дівчинка. — Ми б без нього збанкрутували. Знаєте, скільки тут опалювання взимку коштує? Вісім тисяч у місяць.

— А він що, вам гроші присилає?

— Ага! — Катя кивнула.

— А коли ж він до Греції поїхав?

— Та років тридцять тому.

— Тридцять років тому? — хитро усміхнувся Бісмарк. — І ти його добре пам’ятаєш? Скільки ж тобі років тоді було?

— Ну, добре, — відмахнулася дівчина. — Не бачила я його ніколи. Але черепки він розкладав — бабця розповідала.

— А можна я це фото на мобілку сфоткаю? Для книги? — попросив Олег.

— Фоткайте! — Катя знизала плечима, потім підтягнула донизу свій новорічний светр.

Олег сфотографував старого археолога на риболовлі і знову перевів погляд на дівчинку.

— А що ж ви ці листи прадідові не пересилаєте? — запитав він, кивнувши на пачку.

— Перші листи бабуся якось передавала чи пересилала, а потім він сказав, щоб нахєр їх викидали і не турбували його цими дурницями!

— Тоді чому не викинули «нахєр»?

— Бабуся не вміє викидати. Вона сказала, що коли він помре, їй стане дуже нудно, і вона усі його листи буде перечитувати. Тоді й ці перечитає.

Неочікуваний рінґтон «Охрана! Атмєна» змусив Бісмарка здригнутися. Катя витягнула з кишені порваних джинсів мобільник.

— Так, ба! — сказала вона. — Вже! Добре! Нє, я вдома! Ну давай!

— Через десять хвилин прийде.

Олег відразу зрозумів, про кого мова.

— Мені пора, — заметушився він. — Вже спізнююся. Іншим разом зайду. Бабусю як звуть?

— Іруся.

— Ти можеш у неї запитати: чи захоче вона розповісти про батька для книги? І якщо так, то даси мені знати. Ось мій телефон.

Він відірвав від листка з адресами й іменами археологів вільний краєчок паперу і записав номер мобільного.

На вулиці крапав дощ. Спускаючись з Печерська Інститутською, Олег намагався додзвонитися до Адіка, але той з кимось базікав. На Майдані Олег знову набрав його номер.

— Ну шо? — запитав Адік, навіть не привітавшись.

— Ти не повіриш! — заторохтів Бісмарк. — Він живий! Йому сто вісім років!

— Хто? Кому?

— Польський, той, що перший у списку!

— Ти його бачив?

— Ні, він давно живе в Греції!

На іншому кінці продзвенів сміх.

— Ти ідіот! — промовив він.

— Сам ти ідіот! — розсердився Олег. — У мене є його фотографія.

— Гаразд! Зустріньмося. Можу до тебе зайти через пів години!

— Я ще не вдома. Краще за годину, — спокійнішим голосом запропонував Бісмарк.

У підземному переході хтось грав на бандурі. Під кахельними стінами стояли місцеві бомжі. В повітрі витав запах пересмажених пампухів. Усе це підганяло Бісмарка, штовхало в спину. Він вискочив з переходу під дощ на іншому боці Майдану.

— А може, я дійсно лох? — подумав, прискорюючи крок. — Дівчинка не подарунок! І ЗНО, до того ж, провалила!

Розділ 14

Львів, травень 1941. В НКВС пригощають коньяком

Ваврик поблажливо розсміявся, нахилився й вийняв з-під столу пляшку коньяку та розлив по чарках. «Вгадав моє бажання?» — здивувався Курилас і випив чарку одним духом, не смакуючи. Полковник налив знову і сказав:

— Все ж таки ваша вузька спеціялізація дається взнаки. Ви знаєте все про хрестові походи, але про Сторічну війну, мабуть, не все. Вже є найновіші дослідження про те, що спалено було не Жанну, а чарівницю, яку видали за Орлеанську діву. Ніхто не бачив, кого страчували, бо на голові в цієї особи був ковпак. Не буду тут деталізувати, скажу лише, що в архіві Ватикану зберігся допит жителів села Домремі, де нібито народилася Жанна. Всі вони в один голос стверджували, що вона не селянка, а донька Ізабелли Баварської і Людовіка Орлеанського. Зрештою, про її королівське походження свідчив і її щит з гербом Карла Сьомого.

— Так, я читав, що сучасників вражало, як вона вправно їздила верхи, як орудувала списом.

— І це теж. Та найцікавіше, що у звітах інквізиції нема жодної згадки про її страту. Отже, історики сходяться на тому, що її під час страти підмінили. Хоча це для нас несуттєве. Вона завжди відроджується. Приносить себе сама ж таки в жертву і відроджується. Розумієте? — Полковник знову налив коньяку і запитав, примруживши очі. — Що ви про це думаєте?

Курилас уже не пив одним хилом, а смакував і розтягував задоволення.

— Вибачте, але що я повинен думати? — пробурмотів. — Я ж атеїст.

Полковник розсміявся.

— Перестаньте. Живучи в Галичині, ви не могли б бути атеїстом. Ви ж ходили до церкви.

— Нерегулярно, — боронився Курилас, нізащо не бажаючи видавати свої стосунки з опіумом для народу.

— Гаразд, це не має значення.