Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

в Києві. Його закопали під Софійським собором. Коли там відбулися розкопки, було знайдено його кістяк і ось цю пляшечку. Професор Грушевський перший висловив думку, що це і є те саме молоко Богородиці, яке було знайдене в печері. Правда, хтось нас випередив і частину цього порошку привласнив. Хто то міг бути, нам не вдалося з’ясувати. Однак Грушевському було заборонено про це писати і говорити. Він, звісно, не послухав, а відтак кілька істориків та археологів зникло в заметах Сибіру. Його теж було знищено. Дивуєтеся, що я вам так вільно все розповідаю? Справа в тому, що знищили цих гарних людей вороги народу. За що й самі вони у тридцять восьмому були розстріляні.

— А чим я можу допомогти?

— Ну, бачите... — полковник забрав пляшечку і сховав її до шухляди. — Вороги народу перестаралися і фактично угробили всю історичну науку. У нас нема кадрів, які могли б робити глибокі дослідження. Вся надія на тих, хто зостався у Львові. Серед них ми вибрали вас, як знаного дослідника хрестових воєн і участі в них лицарів з Галичини та Волині. Що ви думаєте про дівчину, яку було врятовано лицарями?

— За якою влаштували полювання король Балдуїн і Папа Римський?

— Так. Хто вона, на вашу думку?

— Якщо покладатися на хроніку, це вічно юна єгипетська богиня Маа або ж... Богородиця. Але ж це не більше, аніж легенда.

— Легенда легендою, та все ж є в ній певний сенс, — полковник підняв вказівного пальця догори. — В Жозефа Ернеста Ренана[11] є цікавий здогад, що Жанна д’Арк насправді не чула голосів архангела Михаїла, святих Катерини Александрійської і Маргарити Антіохійської. Вони не розмовляли з нею, бо вона сама була Богородицею. Дівою-Войовницею.

Курилас закашлявся від несподіванки, йому не доводилося нічого подібного читати в Ренана.

— Дозвольте запитати, в якій саме праці Ренана є таке висловлювання. Бо «Життя Ісуса» я читав.

— Не маю сумнівів, що читали. Але в тому-то й справа, що в жодній. Це висловлювання було виявлене в його паперах. Праця так і зосталася в рукописах, мабуть, тому, що ніколи не була завершена. Але він не єдиний, хто так думав. Тома Кемпійський в листі до Папи писав про Богородицю: «Вона, наче весна, вічно молода, народжується в новому тілі зазвичай юної Діви і в юному віці гине, щоб відродитися знову і знову. За нею полюють всі сили зла і добра, її хочуть упіймати, а вона щоразу вислизає, мов промінь сонця з долонь. То її бачили в Лондоні, то в Льєжі, то в Саламанці, то в Мюнхені... Завжди вона одна й та сама і разом з тим різна». Прадавні культури та релігії породили найдовершенішу мисль — ідею перевтілювання душ. Фенікс — це символ природного життя всесвіту, що вічно готує собі сам купину для самоспалення, згорає, але з його попелу народжується нове, молоде й свіже життя. А головне — відмолоджений дух! Молоко Богородиці дасть нам змогу теж, як Феніксові, відроджуватися знову і знову, але вже не такими самими, якими були, а довершенішими, проясненими, сповненими нових завдань і можливостей. Жанна д’Арк була сама святою Катериною, що походила з єгипетської Александрії і загинула мученицькою смертю в 307 році. Тому її зображення на іконах оздоблюють меч і колесо. Вона також була і святою Маргаритою з Антіохії, яка теж загинула мученицькою смертю в 305 році у своєму рідному місті. В християнському мистецтві її зображають, як діву, що тримає в руці меч у вигляді хреста. Згодом її зображення на іконах стали все частіше з’являтися поруч з образами святої Катерини.

— Через два роки по смерті свята Маргарита втілилася в святу Катерину? — здивувався Курилас.

— Так.

Полковник, здавалося, входив в екстаз.

— Але Жанну д’Арк спалили, — несміливо нагадав Курилас.

Розділ 13

Київ, жовтень 2019. Інтелігентні діти мату не бояться

Такі квартири Бісмарк бачив раніше тільки в старих радянських фільмах! Високі, під саму стелю двері йому відчинила дівчинка в модно порваних джинсах і в «новорічному» светрі, на якому один олень трахав іншого. На вигляд їй були років шістнадцять-сімнадцять, ну і вела вона себе теж відповідно.

— Твій дідусь вдома? — трохи фамільярно, але доброзичливо запитав її Олег і, кинувши погляд на папірець у руці, уточнив. — Польський Георгій Георгійович?

— Це прадідусь, — поправила його дівчинка. — Він вже давно не вдома! — на її личку засвітилася пустотлива посмішка.

— А-а, вибач! Я розумію. Але я хотів про нього поговорити, я пишу історію української археології.

Дівчинка ще раз усміхнулася і пропустила його в передпокій, почекала, поки він скине куртку і роззується, і провела до просторої кімнати. На стінах — картини і фотографії в рамах, під великим вікном — круглий стіл, накритий синьою скатертиною з бахромою по краю. На столі — червона кришталева ваза для квітів, листи, якісь документи.

— Сідайте! — кивнула дівчинка на крісло. — Бабуся скоро прийде.

— А можна з тобою поговорити? Як тебе звуть? — Олег постарався якомога привітніше заглянути в обличчя правнучці археолога.

— Катя, — відповіла вона і сама всілася за стіл. — А про що ви хочете поговорити? Про результати ЗНО?

— Ні, — запевнив він Катю. — Чому ти так думаєш?

— Та зі мною всі хочуть про це поговорити. Ну, провалила я ЗНО, і що? Я ж в університет і не збиралася.

— А куди ти збираєшся?

— А нікуди! Хочу спочатку до дорослого життя придивитися. Може, мені в ньому взагалі не сподобається?

— А ти прадідуся добре пам’ятаєш? — перевів Олег розмову на важливішу для нього тему.

— Звичайно! Дуже добре!

— Він часто в археологічні експедиції їздив?

— Часто. І на конференції, і просто копати. Іноді цілі коробки черепків різних привозив, просто на підлозі у себе в кабінеті розкладав, потім намагався їх, як пазли, складати.

Розмовляючи з Катею, Олег придивлявся до акуратної стопки листів праворуч від вази для квітів. Ім’я адресата було надруковане, а на місці зворотної адреси стояв відбиток синього штемпеля. Олег уже побачив, що верхній лист був адресований прадідусеві Каті, археологові Польському. Здалося дивним, що пачка старих листів, які до того ж виглядали не відкритими, просто так лежала на обідньому столі.

— Катя, а ти можеш мені його кабінет показати?

Дівчинка замотала головою.

— Ключ у бабусі, вона туди нікого не пускає.

— А що, хтось уже просився?

— Так, кілька разів. Нещодавно один старий, який ніби з прадідусем працював, у його кабінет проривався. Бабуся його мало зі сходів не спустила. А тиждень тому цілий натовп приходив — четверо. З його колишньої роботи. То вона їх і на поріг не пустила.

— А що вони хотіли? — пожвавився Бісмарк.

— Сказали, що дисертацію про прадідуся пишуть. Просили його записи і щоденники. Навіть гроші бабусі пропонували. А бабуся послала їх дуже далеко. Вона взагалі грубіянка. Якщо я матюкнусь, то мене відразу по губах, а сама може таке сказати, що ні в п...зду, ні в красну армію.

— Ні фіга собі! — здивувався Бісмарк і розсміявся, через що Катя теж посміхнулася.

— Де це ти таких виразів набралася?

— А де ще, у бабусі! — розсміялася тепер дівчинка.

— Щось мені твою бабусю чекати розхотілося, — напівсерйозно вимовив Олег.

— Та почекайте! — попросила Катя. — Мені тут одній