Марк Леві - Викрадач тіней

Ось як різко може змінитися життя одного чудового серпня. Досить зустріти таку, як Клеа, щоб жоден ранок став не схожий на інший, щоб уже ніщо не було так, як до цього, щоб не почуватися самотнім.

Увечері того дня, коли Клеа вперше мене поцілувала, я хотів про все написати Люкові. Можливо, щоб продовжити ту мить. Говорити про Клеа було ніби ще затримати її біля себе. Але я розірвав листа на тисячі клаптиків.

Наступного дня Клеа не прийшла до маяка. Я десять разів пройшовся по молу, виглядаючи її. Я боявся, а раптом вона впала в море. Дуже небезпечно прикипіти до когось. Неймовірно, наскільки це може бути боляче. Боляче від самої думки, що можеш утратити того друга. Раніше я цього не уявляв. З татом у мене не було вибору, батьків не обирають, і тим більше не обирають те, що одного дня вони можуть від вас піти, але з Клеа було все по-іншому.

Я карався не на жарт, коли віддалік почув звуки віолончелі. Клеа разом зі своїми батьками стояла в порту перед яткою продавця морозива. Її тато перекинув ріжок із морозивом на сорочку, і Клеа весело сміялася. Я не знав, що робити — лишатися тут чи бігти туди, до неї. Мама Клеа помахала мені рукою. Я помахав їй у відповідь і кинувся бігти в протилежний бік.

Я провів кепський день, чекаючи на Клеа, не розуміючи, чого на серці така гризота. Дамбу, по якій ми з нею ще вчора гуляли, заливали хвилі. Від того що я тут сам, мені аж плакати хотілося. Здається, я підчепив найгіршу з тіней — тінь відсутності, і її компанія була нестерпна. Не варто було звіряти Клеа своєї таємниці. Не варто було взагалі її зустрічати. За кілька днів до цього я її зовсім не потребував, життя моє було таке, як було, але воно хоча б якось трималося купи. А тепер, коли я нічого не знав про Клеа, усе навколо почало валитися. Жахливо, якщо чекаєш на чийсь знак, аби почуватися щасливим. Я зійшов із молу й пішов гуляти на пляжний базар. Мені захотілося написати батькові, тож я поцупив велику поштову листівку з розкладки й умостився за столик буфету, де продавали напої. Народу було небагато, і офіціант нічого не сказав.

Тату!

Пишу тобі з приморського містечка, куди ми з мамою приїхали на кілька днів. Мені хотілося б, щоб і ти був з нами, але маємо те, що маємо. Мені хотілося б дізнатися, як ти, чи ти щасливий. Щодо мене, то я щасливий з перемінним успіхом. Якби ти був тут, я розповів би тобі, що зі мною сталося, це було б мені на користь. Ти зміг би порадити мені, що далі робити. Люк каже, що батькові поради йому вже засіли в печінках, а мені їх бракує.

Мама каже, що нетерплячка вбиває дитинство, а мені так хочеться швидше вирости, тату, їздити, куди захочу, обминати місця, де мені незатишно. Якби я був великий, я поїхав би до тебе, хоч би де ти був.

Ми так давно з тобою не бачилися, що для того, щоб усе розказати, треба було б сто обідів або тиждень канікул тільки для нас з тобою. Було б чудово провести стільки часу лише вдвох. Розумію, що це, певно, дуже складно, але чому? Щоразу, коли я про це думаю, я також не розумію, чому ти не пишеш. Ти ж знаєш мою адресу. Можливо, ти відповіси на цю поштову листівку, можливо, коли я повернуся додому, там буде твій лист, можливо, ти приїдеш до мене?

Здається, надто багато «можливо».

Усе ж люблячий тебе син.

Я доплентався до поштової скриньки. Ну й нехай я не знаю батькової адреси! Як і листи до Пер-Омелян, я кинув ту листівку без марки й адреси.

* * *

На одній із яток я побачив красивого повітряного змія з китайського паперу у формі орла. Я сказав крамареві, що мама пізніше прийде й за нього заплатить. Мій вигляд викликає довіру, і я пішов із повітряним змієм під пахвою.

Сорок метрів шворки, так написано на пакованні. У сорока метрах над землею можна побачити все курортне містечко, дзвіницю, торгові ряди, карусель і дорогу в поле, а якщо відпустити шворку, можна побачити всю країну, а за сприятливого вітру облетіти всю землю, з висоти пташиного польоту побачити тих, за ким скучив. Хотів би я бути повітряним змієм.

Мій орел красиво здіймався в небо, котушка зі шворкою ще не до кінця розкрутилася, а він уже гордо ширяв у небі. Тінь його ковзала по піску, але тіні повітряних зміїв — мертві тіні, то лише плями. Награвшись досхочу, я опустив змія на землю, склав йому крила й пішов додому. Спочатку я хотів його сховати, а потім передумав.

Я дістав неабиякої прочуханки, показавши мамі подарунок, який вона мені зробила. Вона пообіцяла викинути його на смітник. Потім їй спала ще жорстокіша думка: примусити мене віднести його крамареві й підшукати слова, щоб вибачитися, цитую, за мою поведінку, якій немає пробачення. Я вдався до своєї сумовитої непереборної усмішки, але вона аж ніяк не поборола моєї мами. Довелося йти спати без вечері, але то було байдуже, бо коли мені кепсько, їсти зовсім не хочеться.

* * *

Наступного ранку, о десятій тридцять, мама спинила машину перед торговими рядами на пляжі, відчинила дверцята і грізно наказала:

— Вилазь і швидше, ти знаєш, що тобі слід робити.

Муки мої почалися після сніданку. Довелося перемотувати шворку, щоб котушка виглядала бездоганною, знову складати крила мого орла й перев’язувати їх стрічкою, яку дала мені мама. Ми їхали в урочистій тиші. Наступним етапом мого покарання було перейти еспланаду до базару й повернути змія крамареві, вибачившись за те, що я надужив його довірою. Я пішов, знітившись, несучи змія під пахвою.

Мама з машини все бачила, але не чула. Я підійшов до крамаря з виглядом великомученика й сказав, що в мами немає грошей мені на подарунок до дня народження та що вона не зможе заплатити за мого орла. Крамар відповів, що цей подарунок не так уже й дорого коштує. Я відповів, що моя мама така скупа, що не знає слова «недорогий». Я додав, що справді шкодую, але повітряний змій як