Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

Коло ліжка виринув Македонський — послужлива тінь у сірому светрі. Роздав усім каву з підноса і щез. Чи то присів за спинкою, чи то злився зі стіною. Горня обпекло долоні, тож я ненадовго відволікся від Лері, відтак для мене стало цілковитою несподіванкою, коли той переключився на мене.

— Ось, — тремтячий палець із відрощеним нігтем уперся мені в чоло. — Через оцю-ось сутність ми якраз і сидимо в лайні! Каву в ліжко йому подаємо замість того, щоби в цемент закатати!

Табакі захлинувся від захвату.

— Лері, що ти верзеш, Лері? — верескнув він. — Що ти верзеш, дорогенький? Як би ти прокрутив цю операцію? Де брати цемент? У чому його розчиняти? Як умокнути в цемент Куряку — і що з ним робити потім? Топити цементну статую в унітазі?

— Заціпся, кузько! — заверещав Лері. — Ти можеш помовчати хоч раз у житті?!

— А як не можу — то що? — зачудувався Шакал. — Свиснеш братам-Логам, і вони затягнуть сюди казан з рідким цементом і формочку для ніг? Дай мені відповідь тільки на одне-­єдине питання, друзяко. Чому ти, маючи такі схильності, ніяк не навчишся варити макарони?

— Тому що вали до дупи, чортів придурку!

Воланням Лері з шафи змело ворону.

Змело й закинуло на стіл коло вікна. Причому не тільки її. У вільний час Нанетта любила дрібнесенько шматувати старі газети. Ця клаптикова мозаїка злетіла разом з нею і засипала все довкіл гидезним бурим снігом. Два барнаві воронячі недогризки опинилися у моїй каві.

Потім дуже близько опинилося лице Лері з дико скошеним лівим оком, а потім сталося відразу багато всього.

Мені ошпарило руку. Комір сорочки скрутився й перетиснув мені горло. Стелю крутнуло. Вона оберталася разом із жовтим змієм, порожньою пташиною кліткою, дерев’яним колесом та найостаннішими з газетних сніжинок. Це було абсолютно мерзенне видовище, і я заплющив очі, щоб його не бачити. Якимось чудом мене все ж не знудило. Я лежав на спині, ковтаючи слину з кров’ю та щосили стримуючись.

Табакі посадовив мене, турботливо поцікавившись, як я себе почуваю.

Я не відповів. Як зумів, звів у фокус обличчя довкола мене. Лері між них не було. Я не сумнівався, що цього разу він таки напевне виламав мені щелепу. Сльози сипонули градом, але найбільше дошкуляв не біль, а лагідна й мила турботливість присутніх тут. Вони поводилися так, ніби на мене завалилося щось тяжке.

Табакі запропонував іще одну чудо-таблетку. Сфінкс попросив Македонського принести мокру ганчірку. Сліпий вигулькнув з-за спинки ліжка і поцікавився, чи дуже мені крутиться голова. Жоден із них не заступився за мене вчасно. Ніхто навіть не сказав Лері, що він — скотиняка. Від такого ставлення зникло всяке бажання спілкуватися з ними та відповідати на питання. Я намагався ні на кого не дивитися. Якось насилу дістався до краю ліжка й попросив візок. Украй нерозбірливо, але Македонський тут же його пригнав. І потім допоміг мені пересісти.

У туалеті я вмився, намагаючись не торкатися болючих місць, і лишився сидіти перед умивальником. Повертатися не хотілося. Знайоме відчуття. У першій зі мною це часто траплялося, але там нікому не давали усамітнюватися надовго. Тут на такі речі не звертали уваги, можна було стирчати де завгодно до пізньої ночі.

Туалет був такий самісінький, як і в першій. Тільки обдертіший і задрипаніший. Тріщин тут було більше, і в кількох місцях кахлі повідпадали, оголивши труби. Дверцята кабінок прикрашали облуплені наліпки. І практично кожна плитка кахлів була обписана фломастером. Написи не трималися, розмазувалися та блякли, й через оцю їхню пливкість туалет четвертої залишав по собі дивне враження. Зникомого місця. Місця, яке відчайдушно намагається щось розповісти, танучи при цьому та розтікаючись. Написи, до речі, неможливо було читати. Я пробував. Вони були цілком розбірливими, але абсолютно безглуздими. Від них падав настрій. Я переважно читав весь час один і той же напис, який аркодужно розлігся над низькою раковиною. «Не треба за поріг іти, щоби збагнути суть подій. Не треба із вікна…» Далі напис плив, і розібрати можна було тільки самісінький кінець — «цзи». Мене жахливо дратувало, що я його раз по раз мимоволі перечитую, і хотілося тихенько стерти його губкою, але я ніяк не міг зважитися. Адже тоді довелося б написати на порожньому місці щось нове.

Я під’їхав до раковини з написом. Її край був покритий кіркою присохлої зубної пасти, а стік забили клапті піни з дрібними огидними волосками. Волоски були чорні. Намилувавшись ними, я від’їхав до сусідньої раковини, також низької. Серед візочників четвертої брюнетів не було. Напрошувався висновок, що хтось із ходячих не полінувався голитися, зігнувшись у три погибелі, аби тільки ощасливити нас своїм свинством. Нас — це, швидше за все, мене.

Прийшов Македонський.

Приніс іще одне горнятко з кавою і попільничку. Поставив їх на край раковини, біля мильниці. Поклав у попільничку сигарету й запальничку. Із рукавів светра на мить вистромилися страхітливо, до крові обкусані пальці — й тут же сховалися. Рукави в нього звисали, немов у П’єро, він іще й перехоплював їх зсередини, щоби не зісковзували.

— Дякую, — промовив я.

— Нема за що, — відказав він уже в дверях. І зник.

Так я з’ясував про Македонського відразу дві речі. Що він уміє розмовляти — і що він сам себе їсть.

Прислужливість Македонського радше лякала, ніж тішила. Пригадувалися гидкі фазанячі побрехеньки про те, як в інших групах поводяться з новачками, перетворюючи їх на рабів. Я ніколи в це не вірив, але Македонський наче цілий виліз із цих історійок — жива людина з дурних побрехеньок-лякалок. Він поводився так, що не вірити ставало набагато важче.

Що я, по суті, знав про четверту? Що зі мною всі вони, крім Лері, поводилися нормально. І здавалися надто симпатичними для тих неподобств, які їм приписувалися. Та, можливо, заковика була таки в мені? Кому потрібний слуга-візочник? Що з нього візьмеш? Він себе насилу встигає обслуговувати. А ось ходячий — це зовсім інше. Наприклад, Македонський. Дійшовши до цієї думки, я зрозумів, що смертельно отруєний Фазанами. На цілу решту життя.

Стало тоскно, аж нудко. Я глянув у дзеркало. На свій заюшений ніс і посинілу щелепу. Помацав синяк, натиснувши на нього якомога сильніше. І, дивлячись в очі своєму відображенню, несподівано розридався.

Мене шокувала легкість, з якою потекли сльози. Ніби я був плаксієм, зав­жди готовим розревітися. Я сидів з горнятком кави в руці, вирячався на себе в дзеркалі, плакав і ніяк не міг перестати. Щоб зібрати всі шмарклі, які з мене витекли, довелося відмотати півметра паперового рушника. Висякавши носа, я побачив у дзеркалі Сфінкса.

Не обличчя, бо він був надто високий для дзеркала, розрахованого на візочника. Але й без виразу його обличчя було зрозуміло, що шмарклі він застав.

Обертатися не хотілося, і я вирішив вдавати, що його не помітив. Відставив горнятко і довго вмивався. Минула ціла вічність. Коли я нарешті витер лице, то побачив, що він стоїть, де стояв, — і зрозумів, що дарма сподівався від нього тактовності. Довелося прикинутись, ніби я помітив його щойно тепер.

Сфінкс мав той-таки напіврозібраний вигляд, тільки накинув на плечі сорочку. Сорочка була така, ніби її прали з відбілювачем, і джинси також, але все разом виглядало просто чудово. Сфінкс належав до тих суб’єктів, на кому будь-яке манаття виглядає пристойно і здається жахливо дорогим,