Василиса Миколаївна Трохимович - Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович

з боку Донецька. Та на душі в нього було тепло. Дружина надіслала листа, де написала, що чекає разом із донечкою на його повернення та повернення миру на нашу землю. У листі вона подякувала йому за те, що мав силу волі і відвагу обрати складний шлях військового. Адже вона чудово розуміє, кого він захищає передусім.

Так, зараз вони живуть в орендованій квартирі, але його дитина народжена не в окупації, а у вільному Дніпропетровську, у східній фортеці нашої держави. А нам лишається тільки сподіватися, що всі, хто втратив через війну свої домівки, обов’язково повернуться в них або збудують нові.

Не загинув, бо кохає

Валентин Ушич – один з наймолодших бійців полку «Дніпро-1», мешканець прифронтового Красноармійська.

Одразу після закінчення ліцею пішов працювати на шахту. Але шахтарем пробув недовго. Невдовзі його спокійне життя зруйнувалося, поступившись місцем військовим будням. Його рідне місто Красноармійськ знаходиться на межі двох областей – Донецької та Дніпропетровської. І, розуміючи, що цілком імовірно руйнуюча хвиля «русской весны» може поглинути і його дім, Валентин став добровольцем.

Почалася війна, і рідний Донбас спалахнув вогнем. Тож, як справжній чоловік та патріот Української держави, він вирушив до Дніпропетровська і вступив до лав полку міліції спецпризначення «Дніпро-1».

Переборовши страх та осуд з боку знайомих, які, живучи в шахтарському містечку, не завжди підтримували добровольчий рух, вчорашній студент перетворився на воїна. Звісно, це відбулося не відразу. Адже війна змінює поступово. Від простого хлопчини-шахтаря до сержанта міліції він подолав значну відстань, міра якої – години, дні, місяці, проведені на передовій за умов повної бойової готовності.

Весь період служби поруч з ним була кохана – вісімнадцятирічна дівчина Аня, з якою Валентин зустрічався ще зі школи.

Рішення Ушича йти на війну вона прийняла. Навіть розуміючи, що вони можуть не бачитися місяцями і що війна може забрати його життя. Вона прийняла рішення чекати.

Все гаряче літо 2014 року вони не бачилися. За цей час Валентин відзначився у Маріуполі, брав участь у розвідці боєм у селі Карлівка та визволенні Пісків. І зустрілися вони вже восени у Красноармійську. Це були найміцніші і найдовші обійми в її житті. Перший етап було подолано. Хоч і не надовго, хоч на декілька годин, але він повернувся додому.

Не було квітів чи романтики при свічках. Лише обійми двох закоханих після найдовшої в їхньому житті розлуки. Посеред однієї з вулиць прифронтового міста. Побачитися. Взяти одне одного за руки. Тримати і не відпускати бодай трохи. Щоб набутися разом. Це найцінніше.

А ще за годину він знову був у Пісках. Звідки інколи навіть було неможливо зателефонувати. Він вилазив на дерево, щоб упіймати зв’язок і почути дівчину чи відправити їй смс. Так, одного разу на дереві під час телефонної розмови з Анею він потрапив під мінометний обстріл. Вибуховою хвилею його скинуло на землю. Телефон випав з рук і кілька хвилин вона не чула його голос – лише звуки розривів. Нескладно уявити, що першим спало їй на думку. Полегшення прийшло тільки тоді, коли він знову зателефонував.

Одного разу Аня навіть приїхала на бойову позицію, подолавши свій страх, аби побачити коханого.

Справжнє випробовування для почуттів – іспит часом і відстанню. Він дуже хотів знати, чи пройдуть вони це випробування. Одного разу під час обстрілу він навіть подумав: «Шкода, що ми не пройдемо це до кінця тільки тому, що зараз я загину». Він завжди тримав її фото біля серця, у бронежилеті.

Він не загинув. І повернувся. Тепер вони живуть разом. І точно знають: якщо зруйнувати ці стосунки було не під силу ані часу, ані війні, ані смерті, то не під силу більше нікому і нічому.

Зугрес

Їхнє кохання неможливо віднести до тих захоплюючих історій, які народжуються на війні чи проходять іспит часом й очікуванням. Вони – звичайна подружня пара, яку було зруйновано окупацією. Саме це страшне і невідоме до минулого року слово розлучило їх.

Навесні 2014 року, як й інші свідомі чоловіки Донбасу, він вступив до одного з добровольчих батальйонів. Вона залишилася. Доки він визволяв міста і села, їхнє рідне місто зайняли так звані повстанці, насправді ж – регулярна армія РФ.

Тим часом він пройшов випробовування Іловайськом, зазнав поранення, але вижив та навіть не потрапив у ворожий полон. Після тривалого лікування в лікарні імені Мечникова в Дніпропетровську вирішив поїхати до неї, додому, в Зугрес.

Його прагнення побачити кохану дружину було настільки сильне, що не зупинило навіть розуміння того, що прийом, який можуть влаштувати йому земляки, не буде занадто теплим.

Приїхав – міжміські сполучення на автостанціях працюють, незважаючи на війну. Встиг обійняти кохану жінку та вкотре освідчитись їй. Зовсім недовго пробув вдома. А далі – сусіди донесли місцезнаходження «карателя».

Його вивезли в центр міста і прив’язали до стовпа. До грудей скотчем приклеїли табличку з написом «Доброволець карального батальйону „Донбас“, карав у Попасному та Іловайську. Проживає в м. Зугрес».

Вона намагалася допомогти йому, звільнити. Та озлоблене місцеве населення прив’язало до стовпа і її.

Відчуття нерозуміння, образи, приниження – ось що подарував їм обом його приїзд додому. Місцеве населення продемонструвало всю свою сутність. Тупість, невігластво, озлобленість та невиправдану жорстокість. Натовп наче сказився, коли побачив їх обох, прив’язаних до стовпів. Здавалося